Розділ 15

– Можеш зупинитись за поворотом? – питаю у Яна, коли до гуртожитку залишається менш як сто метрів. 

– Чому це? Не хочеш, щоб нас бачили разом? – дивується.

– Вгадав! – кажу. – Досить того, що твій брат мені проходу не дає. Не хочу, щоб говорили, що я з двома одночасно. 

Ян таки зупиняється до того, як повернути до гуртожитку, і, не прощаючись, залишаю салон. На мить завмираю перед тим, як зачинити двері, але, так і не визначившись, що маю сказати, гримаю ними та біжу за ріг, а тоді до сходів. 

У кімнату влітаю, наче метеор. Настя здивовано на мене витріщається, але нічого не говорить. Прихопивши чисті речі з шафи, йду в душ, щоб змити з себе аромати притулку. 

Рівно через годину стою на зупинці та чекаю на свій автобус. Їхати треба в центр, і, якщо вірити годиннику, у мене ще є пів години. 

Ніка телефонує в той момент, коли я якраз виходжу на потрібній зупинці. Обіцяю бути через п'ять хвилин і пришвидшуюсь. 

Біля входу мене зупиняє охорона, і доводиться назвати своє ім'я та прізвище, щоб мене пропустили всередину. Довгий коридор із дзеркалами мені подобається. Бачу своє трохи розтріпане відображення і намагаюсь пригладити волосся. 

У залі вже зібрався весь персонал, і Ніка махає мені, щоб до неї йшла. Роблю кілька кроків, а тоді врізаюсь у чоловіка, який з'являється нізвідки.  На щастя, вдається схопитися за його плече і не гепнутись на підлогу. 

– Пробачте, – кажу і хочу відступити, але розумію, що і він мене схопив… за талію. Здіймаю погляд на доволі привабливе обличчя і сині очі. Чоловіку явно за тридцять і його м’язисте тіло трохи лякає.

– Не забилась? – питає трохи грубим голосом і нарешті відпускає. 

– Та ні, – коротко усміхаюсь і таки стаю поруч з Нікою, яка невдоволено на мене витріщається. 

Ну що я зроблю, що проблеми до мене так і липнуть? Або ж я до них… Як коли.

– І так, на чому ми зупинилися? – голосно питає гарна жінка в чорній тісній сукні й на таких високих підборах, що мені страшно стає. Я б на таких не те що не ходила – стояти не змогла б! – Ваші обов'язки на сьогоднішній вечір!

Вже за хвилину до мене доходить, що ця мадам – адміністратор, і вона буде контролювати нашу роботу сьогодні. Чоловік, який врятував мене від падіння, сидить на дивані й уважно слідкує за всім. Уявлення не маю, хто він, але явно не простий смертний. 

Коли йдемо переодягатися, Ніка зупиняє мене в коридорі та шепоче так тихо, щоб почула тільки я. 

– Спробуй не нарватись на неприємності! Сьогодні обіцяють хорошу оплату, але працювати доведеться всю ніч. 

– Круто! – кажу. 

– До речі, ти хоча б знаєш, у чиї руки потрапила? – цікавиться Ніка, і її усмішка не обіцяє мені нічого хорошого. 

– Навіть не уявляю, – знизую плечима. – І хто це? 

– Владислав Маркович – власник цього клубу, – приголомшує мене заявою. – Дуже тебе прошу – не потрапляй йому на очі. Якщо зробиш щось не так – обоє без роботи залишимось. 

Доводиться дати їй обіцянку, і після цього Ніка заспокоюється. Виявляється, про роботу вона домовилася з Марго – цією дамою у чорній сукні. Поруч з нею також треба бути обережною. Не подобається вона мені. 

Переодягнувшись у шорти та футболки з логотипом клубу, ми виходимо в зал, де починають збиратися люди. Беру кілька замовлень, протираю столики й встигаю випити чашку кави. Насправді я дуже голодна. У ресторані від їжі відмовилась, потім притулок… Вдома також не встигла нічого з'їсти. 

Для мене не вперше – так працювати, але попереду вся ніч, і я дуже сподіваюсь, що протягну до ранку. 

Коли в черговий раз несу замовлення до столика, мене зупиняє той самий Влад. Він з'являється переді мною і тим самим змушує зупинитись.

– Щось не так? – питаю стурбовано й одразу намагаюсь пригадати, чи нікому не грубіянила. А що, коли хтось на мене пожалівся? 

– Усе добре, – відповідає і так прискіпливо розглядає, наче у мене роги виросли. – Тебе ніхто не ображає? 

– Мене? – перепитую. Хочу сказати, що мене фіг образиш, але встигаю вчасно стулити рота. – Ні! Ви що? 

– От і добре. Працюй, – Влад мене відпускає, а я так і не можу второпати, чого він мене зупиняв. Не вірю, що він у кожної офіціантки питає, чи не ображав їх хтось часом. 

Близько півночі народу набирається стільки, що пройти з тацею дуже важко. А ще мене дратує все, тому що шлунок просить їжі, а часу, щоб хоча б відпочити, взагалі немає. 

– Лізо, можеш піти у VIP-зал? – питає у мене Ніка, яка обслуговує столики саме там. – Мені у вбиральню треба, а там велике замовлення. 

– Звісно! – кажу і прямую сходами на другий поверх. 

Тут трохи інша атмосфера і музика не так голосно лунає. Оглядаю зал з м'якими диванами й поглядом торкаюсь знайомого обличчя. І не одного… 

Дан із Яном тут. Випивають у компанії друзів і навіть не здогадуються, що доля підкинула нам чергову неочікувану зустріч.

Розумію, що стовбичити на місці – не найкращий варіант, тому прямую до їхнього столика. Так уже склалося, що саме у них я маю прийняти замовлення. Але дійти не встигаю, тому що чую доволі цікаву розмову, яка і змушує мене зупинитись буквально за спиною у хлопців.