Розділ 14

Коли я говорила собі, що гірше вже не буде, то… дуже сильно помилялася. Невже я реально могла подумати, що Ян пробачить мені удар в пах? Так от – він не пробачив!

– Куди ми їдемо? – питаю, коли розумію, що гуртожиток залишився десь позаду. 

– Ти ж сама про спокуту говорила, – заявляє спокійно, аж занадто, як на мене. – Так от. Я чекати не хочу. Просто зараз і відповіси за те, що зробила. 

– Знову змусиш мити свою машину? – фиркаю. 

– Ти мене недооцінюєш, – хмикання Яна мені не подобається. Він більше нічого не пояснює, а коли ми потрапляємо у промислову зону, де крім заводів та станцій більше нічого немає, стає трохи страшно. 

– Виходь, – командує, коли зупиняємось біля високих воріт, за якими чутно собаче гавкання. Бачу вивіску на хвіртці – й одразу все розумію. 

– Собачий притулок? Чому ми тут? – питаю у Яна, але він повністю мене ігнорує. Наближається до хвіртки та дзвонить у дзвінок. 

Поки чекаємо, щоб нам відчинили, розглядаю білі кроси хлопця, світлі джинси й таку ж футболку. Мені здається, що він щось переплутав і їхати ми мали зовсім не сюди. Цікаво, він хоча б раз був у притулку? 

Коли хвіртка таки відчиняється, я бачу хлопця років двадцяти п'яти з довгим волоссям, зібраним у хвіст. Його одяг не надто чистий, як і обличчя, але очі та усмішка – приємні. 

– Ви хто? – хлопець здивовано витріщається на білі кросівки Яна і явно не може второпати, яким вітром нас сюди занесло. 

– Мене звати Ян Мазур, – говорить мій персональний кошмар таким тоном, наче цей хлопець зобов'язаний його знати. 

– О, я чекав на тебе! – усміхається брюнет. – А ти хто? Його дівчина?

– Ні, ти що?! – вигукую і навіть головою хитаю. – Мене Ліза звати. Ми просто приїхали разом.

– Це добре. Роботи у нас багато, – усміхається. – До речі, я Давид. Цей притулок мого друга. Те, що ви погодилися допомогти, заслуговує поваги. Людей не вистачає. 

Давид пропускає нас на територію, яка доволі велика. Собаки гавкають і бігають по клітках, деякі з них на вулиці, ті що менші. Не втримавшись, присідаю біля маленької дворняжки та гладжу шерсть. 

– Тут багато собак? – питаю, піднявши собачку на руки. Та намагається лизнути мене за обличчя, тому доводиться тримати її міцніше. 

– Багато. І з кожним днем стає все більше, – відповідає Давид. – До речі, це Люсі. Ти їй сподобалась. 

Давид усміхається, а от Ян виглядає так, наче через силу тут. Взагалі його не розумію. Навіщо їхав сюди, якщо не хоче бути? 

Доводиться залишити Люсі, тому що попереду на нас чекає найцікавіше. Виявляється, ми маємо прибрати в клітках і нагодувати собак. Давид видає нам спецодяг, чоботи та рукавиці. Швидко все одягаю, і ми з Яном знову зустрічаємось на вулиці. Чесно кажучи, заледве його впізнаю.

Правду кажуть, що одяг сильно змінює людей. Без своїх лахів Ян не такий уже й крутий, хоча гарним залишився…

Якщо для мене прибирати в клітках не проблема, то Ян явно не в захваті. Він постійно кривиться і затуляє носа, коли аромати надто різкі. Спочатку працюємо злагоджено: поки я вигортаю все з кліток, він кидає на тачку. В якийсь момент він злиться і кидає лопату на землю. Відходить вбік і дістає з кишені телефон. 

– Ти знущаєшся? – гиркає у слухавку. – Я не зобов'язаний колупатись у собачому лайні! Це тобі потрібно вибори виграти, а не мені! Сам сюди їдь, і журналістів з собою візьми!

То ось в чому справа! Яна змусили приїхати сюди! Мабуть, це татко його такий дбайливий, засунув синочка в притулок для тварин. Звісно ж, це великий плюс для татуся, і чималий мінус для Яна…

Коли він роздратовано закінчує виклик і повертається до мене, я дивлюсь на нього і нічого хорошого зараз не відчуваю. Просто розпещений хлопчисько, який звик тринькати гроші татка. 

– Я думаю, що на цьому можна закінчити, – кажу стримано. – Ти відзначився у притулку і трохи попрацював. Повертайся в місто. 

– А ти? – Ян хмуриться і розглядає мене з голови до ніг. – Залишишся тут?

– Роботи ще багато. Я залишаюсь, – кажу спокійно. 

Ян нічого не говорить. Просто розвертається і йде до будинку, де ми залишили свої речі. Чесно кажучи, я сподівалась, що він опанує себе. Невже у нього немає навіть краплини співчуття до цих тварин? Мабуть, я таки мала рацію, і цей хлопець любить тільки себе.

– Ненадовго його вистачило, – до мене наближається Давид та усміхається. – Чесно кажучи, я взагалі думав, що він не буде руки бруднити, але Ян мене здивував.

– Це батько відправив його сюди? Навіщо? – питаю. 

– Для самореклами. Ось який хороший у мене син, про тваринок дбає. Завтра, а то і сьогодні, фото з ним з'являться в інтернеті, – пояснює Давид. 

– А чому ти на це погодився? Навіщо тобі його присутність тут?

– Мені пообіцяли згадати притулок і деяку фінансову допомогу. Хіба я можу відмовитись від неї? – говорить Давид. 

І тут я його розумію та повністю підтримую. Можливо, коли люди побачать Яна тут, хтось і зголоситься допомогти тваринам. Це було б чудово. Хоча б така пасивна допомога самого Яна, про яку він навіть не здогадується. 

– О, а це що таке? – здивовано питає Давид і киває на Мазура, який не переодягнувся і швидко повертається до нас.