Розділ 13

Ян

Як же мене дратує, коли наче з конопель вистрибує татко і починає розповідати, що я повинен робити. Впевнений, що Дан те ж саме відчуває. Сьогодні я планував спати до обіду, а потім поїхати кудись розвіятись. Натомість зараз сиджу в ресторані у компанії брата, батька і його нової пасії, і єдине бажання, яке мене турбує – це звалити звідси або просто крізь землю провалитися. 

Поки Дан переглядає щось у телефоні й абсолютно не зважає на цю “солодку” парочку, я озираюсь навколо. В якийсь момент мій погляд  торкається знайомої особи, яка, здається, шпигує за мною. 

Ліза робить великі очі, коли розуміє, що я спіймав її за підгляданням, а тоді тікає у невідомому напрямку. 

– Ти чого либишся як ідіот? – питає Дан і штурхає мене в плече. – Подобається компашка?

– Дуже, – фиркаю. – Я просто в захваті. 

Підводжусь на ноги, розуміючи, що хочу побачити Лізу. Мені цікаво, що вона тут забула. Ресторан явно не відповідає її статусу, але вона тут, отже… я маю дізнатись чому.

– Ти куди? – питає тато, а я нервово видихаю. 

– У вбиральню. Можна? – питаю і помічаю, як червоніє молода подружка татуся. – Чи ти зі мною хочеш?

– Досить! – злиться тато, а Дан задоволено усміхається. – Йди!

Залишаю столик, а тоді і зал. Помічаю на собі зацікавлені погляди офіціанток, які сплять і бачать, що я приділяю їм увагу. Не дочекаються. Вони мене не цікавлять. 

А от одна особа, яка накивала п'ятами – ще й як. Сам не розумію, що це за притягання таке. Мене дратує ця дівка з блакитними очима, але разом з тим я постійно відчуваю щось незрозуміле, коли вона поруч. Навіть зараз йду на її пошуки, хоча не розумію до кінця, навіщо мені це. 

Коли вчора Дан пішов з нею гуляти, я розізлився. Вкотре відчув, що вона така ж, як усі. Повелась на нього і, швидше за все, скоро потрапить до списку його перемог. 

Та коли ввечері він повернувся злий як чорт, стало зрозуміло, що не все так просто. Ліза його відшила, а я чомусь зрадів… Невже я помилився щодо неї? Або ж вона просто набиває собі ціну. Думаю, що другий варіант більш ймовірний. 

У коридорі Лізи не видно. Розумію, що, швидше за все, вона просто втекла або ж… заховалась у вбиральні. Заходити туди не збираюсь, тому зупиняюсь біля дверей і чекаю не зрозуміло чого. 

А якщо її там немає, а я стовбичу тут як ідіот?

Знову накриває злість, і я таки штовхаю ці кляті двері. І не дарма це роблю, тому що Ліза тут, якраз миє руки біля раковини. 

– Ти здурів? Це жіноча вбиральня! – кричить і дуже хоче виглядати впевненою, але я бачу, як розширюються її зіниці. Не чекала, що я зайду? Та я сам від себе подібного не очікував! 

– Вирішив перевірити, чи ти тут, – кажу і роблю крок до неї. Ліза закриває воду і робить крок назад, але позаду стіна і тікати нікуди. – До речі, що ти робиш у цьому ресторані? Явно заблукала.

– Тебе забула спитати, де мені бути, – фиркає. 

– І то правда, – тягнусь рукою до її обличчя, але Ліза її відштовхує. Саме в цей момент мені в голову приходить трохи дивна, але цікава ідея. А що, коли я прикинусь Даном? Одного разу вона вже сплутала нас. Думаю, буде весело. – Пробач, сонце! Я такий поганий хлопчик. Може, помиримось? Я пригощу тебе обідом. 

– Ти серйозно? – видно, що Ліза розгублена, а мені кортить продовжити. Ця гра набирає обертів. 

– Абсолютно, – усміхаюсь і таки торкаюсь пальцями її волосся. – Вчора ми доволі погано розійшлись, тому… пробач мені, Лізо. Я такий мудак.

– Добре, що ти це розумієш, Дане, – мені здається, чи Ліза навмисне робить акцент на імені брата? Та ні, все-таки здається! Вона не може побачити різницю між нами. Ніхто не бачить. 

Ліза сама робить крок назустріч, а тоді несподівано кладе свою руку мені на плече. Її пальчики торкаються шиї – і я… завмираю. Що це за відчуття такі, чорт забирай?! 

– Що ти робиш? – питаю і рукою тягнусь до її талії. Огортаю і тягну дівчину на себе. Відстань між нами мінімальна, але мені здається, що треба ще ближче. 

– Ти ж сам цього хочеш. Хіба ні? – її пальчики доводять мене до божевілля. Вона водить ними по моїй шиї, а я як божевільний витріщаюсь на її губи. – Знаєш, я тут подумала, що ти значно кращий за свого вічно невдоволеного брата. Ян така бука. Як же він мене дратує. А ти… зовсім інший… 

– Бука? – перепитую і не знаю, сміятись чи злитись. Все-таки я злюсь, тому що Ліза ведеться на Дана. Як і всі інші.

– Ага, – Ліза усміхається, а тоді починає наближатись до мене. Я розумію, що зараз вона мене поцілує, і не хочу все це зупиняти. І байдуже мені, що вона думає, наче я Дан. – Придурок, який вважає, що я ідіотка і не можу розрізнити вас обох. Чи не так, Яне?

Не встигаю нічого відповісти, тому що мені поміж ніг прилітає сюрприз від Лізи. Її коліно. Вона б'є доволі сильно, а тоді відштовхує і знову тікає. 

Наздогнати її не вдається, тому що мені боляче. Хапаюсь пальцями за раковину і зціплюю зуби. 

Як же мені кортить наздогнати її і… що? Що я з нею зроблю? Сам не знаю, тому що це важко – розібратися у власних почуттях.