Розділ 2

Проходимо в кабінет до батька, і Дан одразу сідає на диван, а я ще розглядаю все навколо. Тут світло і панорамні вікна візуально збільшують простір. Батько сідає на своє робоче місце у шкіряне крісло, а я – навпроти. Цікаво дізнатися, чого він від нас хоче. Щось мені підказує, що нічого хорошого… 

– Я про все домовився. Закінчувати навчання ви будете в нашому місцевому університеті, – говорить спокійно, а я власним вухам повірити не можу.

– Це жарт такий? – обурливо кричить Дан, і я повністю його підтримую. – А як же наше навчання в Америці? Все коту під хвіст?! 

– Ви мені тут потрібні, – цідить батько. – Сьогодні ввечері маєте бути присутніми на святі, де я оголошу про весілля з Яною. Всі мають бачити, що у нас щаслива родина.

– У тебе маразм, – цідить Дан. – Немає в нас ніякої родини! Ти стільки років не з'являвся у нашому житті, а тепер  хочеш використати! Не буде картинки ідеальної родини, тому що вона зовсім не ідеальна!

Дан прямує до дверей і мало не збиває з ніг ту саму секретарку. Їй заледве вдається втримати в руках тацю, тільки чашки дзеленчать. 

– Сів на місце, Дане! – гиркає батько. – Ступиш за поріг – і я перестану фінансувати твої примхи! 

А це жорстоко! Татко знає, як бити так, щоб не залишити нам вибору. Дан завмирає, стискає руки в кулаки й робить крок назад. Перший, другий, третій…

Аліна розгублено витріщається на нього і ставить поруч склянку з водою. Далі чашку з кавою біля батька й іншу поруч зі мною, хоча нічого не просив. 

– Навіщо тобі все це? – питаю прямо. 

– Я збираюсь йти у політику, а для цього потрібна картинка ідеальної родини, – пояснює трохи спокійніше. – У журналістів виникнуть запитання, коли я скажу, що мої сини останні кілька років живуть і навчаються в Америці. Чому не поруч зі мною? Отже, я поганий батько. 

– Чудовий план, – кажу стримано. – Але ми з Даном не хочемо бути твоїми ручними мавпами. Три роки тому ти відправив нас в Америку, тому що ми тобі заважали, а тепер хочеш створити картинку ідеальної родини. Тобі зовсім нас не шкода?

– Я забезпечував вас усі ці роки! Де б ви були, якби не я?! – цідить батько. Його дратує моя правда, але я не буду мовчати. Мене також усе це дратує. 

– Ти робив це з однієї простої причини, – кажу тихо, але впевнено. – Через маму. 

– Досить! – тато б'є кулаком по столі, але мене це зовсім не лякає. За ці кілька років я навіть забув, яким істеричним він може бути. – Я все сказав! Сьогодні ввечері у ресторані “Олівія”. І одягніться відповідно! 

Коли залишаємо кабінет, у бік секретарки Дан навіть не дивиться. Він йде першим і, коли заходить в ліфт, не стримавши емоцій, б'є кулаком по стіні. Зараз він дуже сильно нагадує мені тата, але йому я про це не скажу. Роздратую ще більше. 

– Як же я його ненавиджу! – цідить, коли їдемо вниз.

– Я теж, але ж ти розумієш, що у нас немає виходу, – спокійно відповідаю. 

– Розумію, – зітхає. – Поки що я не готовий відмовитися від його бабла, тому доведеться грати під його дудку. А ти? Підтримуєш мене?

– Підтримую, – кажу спокійно. – Ненавиджу себе за цю безпомічність. Гроші так багато вирішують у цьому світі. 

– Зате сьогодні можна знайти собі якусь багату дівчинку на цьому святі мільйонерів, – настрій Дана стрімко підстрибує, і він стає таким, як завжди. – Треба купити костюм. Татко збожеволіє, якщо заявлюсь у цьому. – брат розглядає своє потерті джинси та чорну футболку, а я усміхаюсь.

– Ненавиджу костюми, – видихаю, коли виходимо на вулицю. 

– Я теж, – Дан стає поруч і ховає руки в кишені штанів. – Але у нас немає вибору. Одягнемось гарно, будемо зразковими синочками – і татко підсипле ще грошенят. Хіба це проблема?

– Та ні, не проблема. Це наше звичне життя, – кажу. – Їдемо по костюми? 

– Їдемо, – киває. – Мені треба зняти стрес. Аліна пролетіла, тому спробую спокусити консультантку в магазині. Головне, щоб гарненькою була. 

Дан як завжди. Сідаю за кермо його тачки, а він – поруч. Одягає окуляри та дістає телефон. Зустріч з батьком закінчилася, але осад залишився.

Я ненавиджу його кожною клітинкою свого тіла, але без нього не можу. Ні, навіть не так. Без його грошей ми з братом просто не вміємо жити… 

Похід на шопінг закінчується продуктивно для… Дана. Йому вдається взяти номери телефонів в обох дівчат, які нас консультували. Вибираємо два абсолютно однакові костюми, щоб позлити татка, адже він зовсім не вміє нас розрізняти. 

До вечора ще є трохи часу, тому вирішую провести його у спортзалі. Ніщо так не допомагає скинути пар, як заняття спортом. У Дана своя система – він сідає за кермо свого Ferrari та мчить на побачення. 

Ми домовляємось зустрітися вдома і вже тоді разом поїхати на цей вечір багатіїв. Часу ще багато, тому інтенсивно лупцюю грушу, а в навушниках на повному звуці грає улюблена рок-музика. 

Це заняття допомагає заспокоїтись, але не до кінця. До кінця ніколи не буває, тому що всі ці думки надто глибоко засіли у моїй голові. Вони там вже давно і, мабуть, назавжди. Ненавиджу себе за те, що настільки залежний від власного батька. Та з іншого боку, хіба це погано? У мене є все, чого забажаю. У Дана також. А треба лише вдавати, що ми дуже любимо татка і його чергову подружку.