На твій поклик

Бр-ррр…

Бр-ррр…

Бр-ррр…

- Та, Господи, Ламі! Вимкни вже свого будильника!

- Ауч! - дівчина невдоволено поморщилася, коли в обличчя прилетіла подушка від кузини. Вилазити з теплого м’якого ліжечка зовсім не хотілося, та ще й тоді, коли телефон, на якому власне й був заведений будильник, розривався аж на іншому кутку кімнати.

- Лааамі! – кузині вривався терпець.

- Та встаю я вже, встаю! І чому розетки у твоїй кімнаті так далеко від ліжок? Це ж геть не зручно! – просунувши ноги в нахололі капці, Ламі неквапливо пошаркала в сторону надокучливого девайса.

- Зате безпечно! – пробурчала кузина, глибше зариваючись у ковдру.

- Господи, Лісо, скільки тобі років? Наче ще тільки студентка, а в смертельне опромінення від телефону під подушкою віриш як стара сусідка під під’їздом.

- Звалиш у свій ліцейський гурто й там хоч до лоба телефон на ніч чіпляй. Усе одно відірватися від нього не можеш. І хто тільки там тобі строчить, що днями посмішка від вух не відлипа? – докоряла старша.

- Ой, та не твоє діло.

- Ще і як моє, якщо надумаєш притягнути когось зі своїх поплентачів у чужий дім!

- А дядько Федір би не заперечував! – Ламі вмить ображено насупилась.

- А я тобі й не дядько Федір! Татко з матінкою з’їхали на тиждень, тому ввесь будинок на мені. І я не збираюся отримувати на горіхи через вибрики нашої незрілої гості, - на «гості» Аліса сильно натисла, ще раз підкреслюючи, що Ламі не в себе вдома, а тому й поводитися має відповідно.

- Не хвилюйся, на твоєму ліжку ні з ким… Та… - підліток змовницьки посміхнулась. – Може хоча б тоді воно потеплішало.

- Ах ти мала паскудо! Ходи-но сюди, зараз вуха тобі пообриваю! Скільки разів казала не пхати носа в чуже особисте життя! – Ламі усвідомлювала, що цього разу не на жарт розізлила кузину, а тому відразу ж накивала п’ятами попутно вигукуючи:

- Я поскаржуся до служб із захисту дітей!

- Цікаво, як ти це зробиш, якщо вирву тобі язика?! – Аліса вже грюкнула дверима в кімнаті. Почувся жалібний писк десь зі східців:

- М-мамо…

- От дурне, - гигикнула собі під ніс кузина. Повернувши ключ у замковій щілині, дівчина там його й лишила: - Нехай галасає де-інде. А я хоч висплюсь.

Тільки-но Ліса зручно вмостилася в ліжечку, як продзвенів інший будильник. Тепер уже її.

- От трясця, перша пара! Та за що… - кузина в розпачі накрилася подушкою, щоб хоча б на хвильку відтягнути неминуче.

***

Ламелісія сховавшись від гніву старшої сестри під різьбленими сходами й затамувавши подих, саме розгортала месенджер. Від «+1» на головному екрані смартфона в дівчини паморочилося в голові. Вона так сподівалася на повідомлення від того красеня ліцеїста, що був на приймалці…

Після повернення на Батьківщину матері в дівчини не дуже клеїлося з новими знайомствами. Останній (а по сумісництву перший і єдиний) рік у школі став для Ламелісії Барлоу справжнім пеклом. Усі розбилися на групки ще за часів молодшої школи, а тому примкнути до чийогось кола була завданням не з простих. Ізгоїв у її класі, на диво, теж не було, а якщо кому й загрожувало вигнання з компанії, то підлабузництво й мед у вуха вирішував усі суперечності між «друзями».

Ламі так не вміла: гостроязикість дівчини була причиною більшості її проблем по життю. Ситуацію ускладнював і мовний бар’єр: уродженці Великобританії складно було впоратися з місцевими мовленнєвими штучками, бо українською Ламелісії співалися хіба що колискові. До родичів приїздила вона вкрай рідко, а тому рівень володіння українською в неї був значно нижче побутового.

Та рік самотності не пройшов для дівчини безслідно: з місяць тому, під час подачі документів до фізико-математичного ліцею, вона так продемонструвала свою красномовність, що навіть ухитрилася познайомитися з ліцеїстом-волонтером, про якого шепотів увесь майбутній потік. Та й старші ліцеїстки, що чергували на приймалці, теж час від часу обдаровували Анджея неоднозначними поглядами, зачіпалися слівцем… Однак парубок реагував на всіх буденно: ввічливо, з легкою посмішкою, відсторонено. Та панянка Барлоу була особливим випадком…

Тремтливим пальцем Ламі тицьнула на застосунок. В очах яскравим відблиском спалахнув світанковий зеленавий пейзаж. Анджей надіслав фото з вікна потяга, а під ним підпис:

«Уже повертаюся. Скоро зможемо зустрічати світанки разом».

Дівчина закусила губу, намагаючись хоч якось стримати широку посмішку. Ті кілька тижнів, що вони провели тоді разом промайнули наче один день, а потім Анджей поїхав до дідуся з бабусею, бо пообіцяв їм ще навесні, що допоможе з городиною. Часом він надсилав Ламі смішні фото з садовим приладдям і грозився, що наступного разу візьме її з собою, а вона лише хихотіла у відповідь. Так вони й провели ці декілька тижнів розлуки, закидуючи приватні повідомлення різними мемами та смішними картинками, але це не могло замінити їх живого спілкування. Того, як трималися за руки та як, заглядаючи сором’язливо у вічі, тепло посміхались одне одному.

Ламі не могла повірити в те, що забута вдома копія документа обернеться в рокову зустріч.