Розділ 1. Там де, знову доводиться відпускати

Я ніколи не думав, що знову доведеться її відпускати. Не так. Не після всього, що ми пройшли. Не після того, як я вже майже повірив, що тепер ми будемо разом завжди. Але війна, як і доля, не питає. Вона просто бере й робить — по-своєму. По-жорстокому.

 Коли я почув остаточне рішення, що вона поїде — десь усередині мене щось опустило руки. Я не закотив істерику, не благав залишитися. Ні. Я просто мовчки почав згортатися всередину. Так, ніби хтось вимкнув світло. В очах — спокій. А в серці — буря. І тиша. Та, яка гуде, як після вибуху.

 Я тримався. Справді тримався. Поруч із нею я був спокійним, розважливим, уважним. Я не показував, як мені боляче. Бо знав: вона й так усе відчуває. І їй теж непросто. І вона теж ламалась. Але ми обоє мовчали. Така в нас любов — крізь мовчання, крізь біль, але завжди поруч.

 Тиждень перед її від’їздом був як хода по битому склу. Кожна розмова — на межі. Кожен дотик — з ноткою прощання. Я бачив, як вона старається не показувати тривоги. А я — свої. Але в душі була одна думка: «А раптом зміниться щось? А раптом вона залишиться?»

 І ось настав той день. Ми поїхали разом з її мамою оглядати квартиру. В її очах я бачив рішучість. А в своїх думках — суцільне заперечення: «Це не так має бути… Ми мали бути разом».

 Я хотів сам зняти квартиру для нас, але не встиг. Я уявляв, як ми разом розставлятимемо речі, як я прокидатимусь поруч, як ми приходимо з магазину і ставимо на стіл щось смачне з усмішкою. Але це було в моїй уяві. А в реальності — я проводжав її…

 Дорогою назад я мовчав. Усередині все стискалось. Перед очима — кадри: її очі, її рухи, її голос. Я вже десь бачив це, як вона їде. Я вже відчував, як зникає її присутність. Тільки цього разу все по іншому...

 Коли ми прощались, я хотів сказати щось важливе. Але не зміг. Просто обійняв. Як востаннє. Як колись, коли сам вирушав на службу. І знову все повторилось: її очі — повні ніжності. Мої — повні болю. І ця мить — коли хочеш зупинити час, а він іде далі, байдуже.

 Повернувшись додому, я не міг заспокоїти думки. Вони досі зі мною. Переплетені спогади, біль і любов. І відчуття, що я знову залишаюсь сам з тінню її присутності…

 Я не народився, щоб відпускати. Я не створений, щоб знову залишатись сам. Але життя вирішило інакше. І мені знову доведеться навчитись любити — на відстані. Тримати — подумки. Обіймати — у снах.