Надія

Дні тягнулися, немов тіні, що не втрачають своєї довжини. Діти сиділи в темряві сховища, що тепер стало їхнім єдиним притулком від нещадного світу, який вже не був схожий на той, який вони знали. Ідилія, яку вони мріяли про все своє дитинство, розпалася на уламки, а разом з нею зникли й їхні батьки, їхня безпека і спокій.

Весь цей час Сара трималася за Пелтона. Її серце боліло від втрати, а страх не покидав її навіть на мить. Вона не могла побачити світ без батька, того, хто завжди оберігав її від усього поганого. І тепер, коли його не стало, залишалася лише порожнеча, яку заповнював холодний страх.

Вона сиділа поруч з Пелтором, інколи несміливо торкаючись його руки, шукаючи тепло й опору. Вона знала, що її друзі теж відчувають біль, але в цій темряві їй було потрібно більше — їй потрібно було відчути, що хоч хтось ще є, що ще є той, хто може допомогти пережити цей кошмар.

— Пелтор, — тихо сказала вона, коли сховище наповнилося звуками віддалених вибухів. — Ти справді вважаєш, що все буде добре? Що ми зможемо витримати це?

Пелтор подивився на неї. Його обличчя було спокійним, але очі свідчили про глибину пережитого. Він знав, що в її серці біль, як і в його, і що він сам ще не зовсім прийняв ту реальність, в якій вони опинилися.

— Ми повинні триматися разом, — сказав він, його голос був твердим, але не без суму. — Якщо ми не будемо один для одного, то вже нічого не залишиться. Якщо хтось з нас здасться, все може закінчитися. Але ми не здаємося. Ми — єдині, що залишилися.

Сара зітхнула, її плечі здригнулися, і вона спробувала стримати сльози, хоча й відчувала, як важко це зробити. Вона не могла більше триматися за батька, але Пелтор був поруч, і він був для неї своєрідною опорою. Вона повинна була бути сильною, хоч і не розуміла, як це зробити.

— Я знаю... — сказала вона, стискаючи його руку. — Але так страшно... інколи здається, що я більше нічого не пам’ятаю, тільки те, як усе змінюється так швидко. Як ми можемо встояти?

Пелтор поглянув на неї і злегка посміхнувся, хоч і без радості. Він був переконаний, що їм необхідно вірити в те, що вони можуть пережити це, але й сам не мав відповіді на те, що буде далі.

— Ми віримо один в одного, — відповів він тихо, але вперто. — І разом ми можемо витримати навіть найгірше.

У цей момент Джеремі і Едгард вийшли з іншої частини сховища, тримаючи в руках різні старі технології та механізми, що вони знайшли серед уламків і складів. Джеремі вже явно скучив за чимось практичним, і навіть у цей момент, коли весь світ руйнувався навколо них, він відчував потребу досліджувати і відкривати нове.

— Знайшов якийсь старий зарядний пристрій, — сказав Джеремі, підходячи до Пелтона. — Може, це допоможе якось підключити що-небудь. Не знаю, але нам точно потрібно знайти спосіб комунікувати з іншими.

Едгард стояв поруч, уважно вивчаючи картину, яку Джеремі розкладав перед ними. Його обличчя було серйозним, але й холодним від пережитого.

— Це все, що ми можемо зараз зробити? — запитав він. Його голос був сумним, але водночас і твердішим, ніж раніше. — Чи ми просто будемо чекати, поки все розвалиться остаточно?

Пелтор підняв голову і подивився на своїх друзів. Його погляд був твердим і рішучим.

— Ми будемо боротися, — сказав він. — Але поки що ми мусимо залишатися тут. Ми повинні бути готові, коли буде час діяти.

Сара подивилася на нього, відчуваючи не тільки страх, але й надію в його словах. Вони ще не знали, що чекає на них, але одна річ була ясною — вони були разом, і це було все, що їм залишалося.

— Так, ми разом, — сказала вона, і хоч сльози не припиняли падати з її очей, цей маленький порив надії був їй потрібен більше за все.

Їхнє життя вже ніколи не буде таким, яким було до того. Але зараз, хоча й все було темне й безнадійне, вони мали одне одного, і це стало їхнім єдиним шляхом вперед.