Тунелі

Пелтор вів своїх друзів через тунелі, його кроки були впевненими, хоча і його серце билося швидше, ніж зазвичай. Зверху, через стіни тунелю, лунили вибухи та звуки стрілянини, створюючи атмосферу безнадії, але він не дозволяв собі відчути страх. Він не міг. Вони залежали від нього, і це важило більше за все.

— Пелтор, куди ми йдемо? — прошепотіла Сара, коли вони пройшли ще один поворот і натрапили на ще один вузький коридор. Її голос був напружений, а в очах панував сум’яття. Вона все ще не могла зрозуміти, що відбувається.

Пелтор обернувся до неї на мить, побачивши, як її руки здригаються від страху.

— Довіряй мені, Сара, — сказав він, хоч і відчував, як холодні пітні пальці стискають метал навколо його серця. — Це безпечно. Вірте, ми близько.

Джеремі йшов поруч, здавалося, що його спокій тримався лише на межі. Очі його досі не могли повірити в те, що сталося. Кожен звук вибухів нагадував йому про втрату. Він не міг заспокоїти себе, і навіть зараз, коли йшов за Пелтором, його думки билися між тим, щоб зберегти контроль і тим, щоб впустити в себе всю ту біль, яку він відчував.

— Я все одно не розумію... чому ми не можемо просто піти на поверхню? — буркнув він, хоча не було відповіді, яку б він прийняв. У його голосі бриніло розчарування, він шукав шляхи, щоб змінити хід подій, але не знайшов їх.

— Там небезпечно, Джеремі, — пояснив Пелтор, не зупиняючи руху. — Ти сам це бачиш. Якщо залишимося на поверхні, нас знайдуть, а так у нас є шанс. Ми повинні залишатись тут, поки не буде безпечно.

Едгард, який до цього моменту мовчав, ступив вперед і тихо запитав:

— І де ж це безпечно? Якщо тут небезпечно, а там ще гірше?

Пелтор відповів не одразу. Він знав, що доводиться тримати своїх друзів у напрузі, і навіть якщо його слова не завжди звучали переконливо, він мусив їх вести. Він вів їх по цих темних тунелях, якби знав їх усі на пам'ять.

— Мій батько збудував це місце ще до того, як ви народились, — сказав він, вставляючи якийсь старий металевий ключ у нішу стіни. — Це сховище. Він казав мені, що в разі катастрофи ми маємо прийти сюди, перечекати, поки ситуація не стабілізується. І ще він сказав: «Якщо місто буде зруйноване, знайди своїх друзів та веди їх сюди». І зараз, коли все це сталося, я розумію, що це наш єдиний шанс.

Двері почали повільно відкриватися, видаючи гучний скрип металу. Зсередини повіяло старим, важким повітрям, яке настільки довго не змінювалось, що навіть запах металу здавався свіжим порівняно з тим, що було на поверхні.

— Пелтор, ти був готовий до цього? — запитав Джеремі тихо, його голос наповнений цікавістю та непевністю. — Чи батько справді міг передбачити все це?

Пелтор затримав подих, дивлячись на відчиняються двері.

— Я не знаю... Але те, що ми маємо зараз, — це єдине, на що можемо покластися. Якщо ми не будемо триматися разом, то ми не виживемо. Мої батьки, твої батьки... вони б хотіли, щоб ми були сильними. Якщо залишимось разом, ми незламні.

Сара притулилася до нього, її погляд був м’яким, але сильним.

— І ми будемо разом, — прошепотіла вона.

Діти увійшли в сховище. Це було старе, залишене місце, але цілком життєздатне. Пелтор обернувся до друзів, впевнений у своєму рішенні.

— Нам тут буде безпечно на якийсь час, — сказав він, озираючись навколо. — Можливо, наші батьки знайдуть нас тут. Але якщо ні... ми повинні бути готовими до всього. І навіть якщо ні, ми — один для одного.

І ці слова стали останнім відлунням зовнішнього світу. Вони залишалися в цьому старому підземному сховищі, яке стало їхньою останньою надією на виживання.