Погляд через руїни

Пелтор пробирався крізь уламки, не думаючи про біль. Відчуття пустки, яке розривав його світ, залишилося лише тінню. Він не відчував страху, навіть попри все, що відбувалося навколо. Замість цього серце билося з іншим ритмом — з ритмом відповідальності, яка тепер лежала тільки на ньому. Його плечі піднімалися і опускалися від напруги, але він не зупинявся.

Сара йшла поруч, намагаючись не заплакати. Її руки були обвинувачено затиснуті в кулаки, ніби так вона могла утримати біль, що забивала її всередині. Вона йшла швидше, намагаючись не відставати. Її батька більше не було. Слухала його голос у своїй голові, намагаючись зберегти спогади — останні слова, останні погляди.

Джеремі йшов поруч, його звіряче обличчя було затягнуте важким виразом зневаження і розчарування. Він стиснув зуби, заплющив очі, і не раз поглядав на свої руки, де залишились сліди від пилу та крові. Той самий пил, що потрапив на його батька під час руйнації. Він хотів кричати, але не міг. Він просто йшов.

Едгард, найстарший з них, був спокійний, але кожен його рух був наповнений глибоким сумом. Очі його були пильно зорієнтовані на горизонті, але за ними приховувалась тяжка розгубленість. Він намагався тримати себе в руках, як завжди це робив у важких ситуаціях, але у глибині серця розумів, що більше нічого не буде таким, як раніше.

Вони рухались через зруйновані вулиці, де ще залишалися уламки від обвалених будівель і покручені стовпи, які лишались останніми свідками звичного життя, яке тепер стало нічим. Розбиті вікна, розірвані дерева, викинуті тіла… все це стало однією великою руїною, яка ще кілька годин тому була їхнім домом.

— Пелтор, — голос Сари прорвав тишу. Її обличчя було обпечене від диму, а очі світилися печаллю і втомою. — Куди ти ведеш нас? Це небезпечно…

Пелтор не обернувся, не зупиняючись. Він знав, що говорить істину. Кожен крок наближав їх до мети, і кожен вибух навколо став як відлуння їхніх днів, що вже пішли в історію.

— Ми маємо йти через центр міста, — відповів він, втримуючи погляд спрямованим вперед. — Потім поворота на захід, до зернового складу. Там є тунелі. Ми зможемо сховатися, і це дасть нам шанс.

Його голос був твердим, але в ньому залишалася та сама сумна відголосок. Він знав, що це тимчасово. Це було лише питання часу.

Джеремі, з його звірячою інтуїцією, почав сумніватися. Небо вже було покрите густим сірим димом, і на горизонті відбивалися яскраві спалахи від вогнів. Кожен вибух, кожен звук змушував його відчувати, як землі під ногами рушаться і перетворюються на одне велике полотно страху.

— Це все божевілля, — він кинув це як роздратовану фразу в повітря, але відразу за тим його погляд м'якшав, і він глянув на Пелтора. — Як ти зміг витримати все це? Як ти міг залишитись таким спокійним?

Пелтор зупинився і подивився на нього, його погляд був твердішим, ніж камінь.

— Немає іншого вибору, Джеремі. Немає часу для страху. Якщо ми не втечемо зараз — нас знайдуть.

Едгард підійшов ближче і поклав руку на плечі Пелтора, намагаючись бути підтримкою в цей важкий час.

— Ми всі разом. І це важливо. Ти — не один, Пелтор. Ми з тобою.

Пелтор подивився йому в очі, і на мить, здавалось, що він знаходить якусь розраду в цьому. Але це було лише миттєве полегшення.

Знову вибух. Ближче.

Всі почали рухатись швидше, пробираючись через уламки і зруйновані вулиці. Пелтор вів їх вперед, кожен його крок ставав ще рішучішим, немов він і сам став частиною цього світу руйнувань.

Вони зупинилися біля великої, давно зруйнованої будівлі. Серед її руїн Пелтор швидко знайшов знайомий люк і відкрив його.

— Сюди! — він крикнув, схиляючи голову вниз.

Всі четверо злізли вниз, один за одним. Пелтор останнім. Вони виявились в темному тунелі, де ще була частина старої інфраструктури міста. Тут було прохолодно, темно, і все навколо наче затихло. Але за цією тишею було щось більше — вона відчувалася важкою, немов сама смерть стояла поруч.

Крізь цей тунель вони йшли, але тепер не було місця для сліз і для питань. Вони були тільки разом, і це вже було достатньо для того, щоб залишитись живими.