Втеча

Пелтор сидів на землі, розбитий, затискаючи кулаки в пилюці. Його плечі здригалися від стримуваного плачу. Перед ним — лише уламки колись рідного дому і криваві сліди там, де ще кілька годин тому стояли його батьки.

Враз він почув знайомі голоси.

— Пелтор! — закричала Сара. Її голос зривався від паніки. Вона впала на коліна поруч, обіймаючи його за плечі, трясучи, ніби намагаючись вирвати з цього кошмару.

— Ми тут... Ми разом... — прошепотів Джеремі, стоячи поряд, розгублений, з заляпаним пилом обличчям і пустими очима.

Едгард бігав поглядом навколо, весь напружений. Небо нависло над ними темною стіною диму. Легкий попіл падав на землю, на їхні обличчя і волосся, як сніг смерті.

Усе навколо тремтіло, наче світ задихався в передсмертній агонії.

Раптом — Таррр-та-та-та-та-та! — автоматна черга прорвала важку тишу. Вона була далека, але гучна, чужа, безжальна.

Пелтор стрепенувся. Його сльози висохли миттєво, наче хтось смикнув за невидимі нитки. Він різко підняв голову, його зіщулене від болю обличчя змінилося — погляд став холодним, зосередженим.

Він слухав.

Ще одна черга. Далі глухий вибух. Потім короткий, уривчастий крик, що обірвався на півслові.

— Це... — Сара проковтнула клубок страху в горлі, — що це було?

— Постріли. — Пелтор випрямився. Його голос зміцнів, у ньому більше не було слабкості. — Вони йдуть. Вони тут.

Джеремі ступив назад, обхопивши голову руками.
— Що нам робити? Куди тікати?

Пелтор стиснув зуби. В пам'яті виринали уроки батька:
Завжди слухай. Завжди оцінюй. Завжди діюй.

— Ми мусимо піти звідси. Негайно, — сказав він різко. — Якщо залишимося — нас знайдуть.

Едгард, ледве стримуючи сльози, запитав:
— Куди? Ми ж навіть не знаємо, де безпечно!

— Я знаю, — твердо відповів Пелтор. Він дивився не хлопчиком — чоловіком, який узяв відповідальність за всіх.

— Мій батько показував мені карту старого міста. Біля західної стіни, за складом зерна, є люки до старих підземних тунелів. Там ми можемо сховатися.

Гучний вибух розірвав повітря. Хвиля тепла накрила їх, ніби сама земля видихнула біль. У небі замиготіли яскраві, хижі відблиски пожеж.

— Пелтор, — Сара стиснула його руку так, що він відчув її дрібне тремтіння, — ти точно знаєш шлях?

Пелтор подивився на неї прямо, без вагань:
— Я знаю. Довіртеся мені.

Діти мовчки кивнули.

Вони стояли в маленькому колі, брудні, заплакані, в обіймах руйнування, але разом.

Ще один вибух змусив землю затремтіти під ногами.

— Всі за мною! Тримайтеся разом і не відставайте! — крикнув Пелтор.

Він перший кинувся вперед, пробираючись крізь уламки і дим. Сара, Джеремі й Едгард — за ним, слід у слід.

Їхні маленькі постаті губилися серед руїн, але в їхніх серцях вже палала незламна іскорка — іскорка життя, яка не збиралася згасати.