І ще дві втрачені душі

Джеремі

Джеремі стояв посеред вулиці, охоплений страхом.

Його очі розширилися від жаху, коли він побачив, як важка металева балка, що вирвалася із зруйнованого складу через дорогу, впала просто на дах їхнього будинку.

Будинок, який був його фортецею.
Його домівкою.
Тим місцем, де пахло маминими пирогами, де батько лагодив речі, розповідаючи байки про далеких предків-вовків.

— Ні... — прошепотів Джеремі, ноги йому підкосилися.

Він упав на коліна, руки втиснулися в потріскану землю.

Крізь дим і пил він ще деякий час бачив уламки. Час ніби завмер. Він чекав. Сподівався. Молився.

"Зараз вони вибіжать… тато сміятиметься, що треба лагодити дах… мама обійме мене і сваритиме за подерту сорочку..."

Та ніхто не вийшов.

І Джеремі зрозумів.

Вони загинули.
В одну мить.
Без прощання.

Його серце ніби стиснули залізною рукою. Його тіло трусилося. Очі налилися слізьми, які він більше не міг стримувати.

Його рик був тваринним. Біль і лють вирвалися разом із подихом, виливаючи всю ту нестерпну втрату.

Йому хотілося вити.
Хотілося розірвати світ на шматки.
Але замість цього він сидів на землі, малий вовк без зграї, серед руїн свого минулого.

Едгард

Едгард біг вузькою вуличкою, задихаючись від пилу.

Він пам'ятав, як мати-ельфійка завжди вчила його спокою, навіть у найважчі миті.
"Навіть буря колись стихає", — говорила вона.

Та зараз буря всередині нього тільки зростала.

Коли він добіг до рідного дому, перше, що він побачив, — це величезну тріщину через увесь фасад будинку.

Другим було тіло.

Його мати лежала біля входу, прикриваючи своїм тілом молодшого брата Едгарда.
Брат вижив — але був мертвий від шоку: він не дихав, хоча на ньому не було ран.

Едгард закляк.

Він не міг ні плакати, ні кричати.

Він просто стояв.

Стояв, поки його світ розлітався на уламки.

"Вони мене захищали до останнього", — тільки ця думка промайнула в його голові, коли він повільно опустився на коліна біля них.

І десь глибоко всередині нього щось затверділо.
Не холод. Не страх.
Рішучість.

Він не дозволить, щоб їхня жертва була марною.

Дорога

Коли пил трохи осів, Джеремі і Едгард майже одночасно підняли голови.

Через розтрощену вулицю їхні очі зустрілися.

Спершу — тільки пустка в поглядах. Вони були дітьми, що втратили все.

Та за кілька секунд між ними промайнуло щось більше.

Вони зрозуміли:
Вони живі.
Вони ще тут.

І вони не самі.

Без слів, мовчки, Джеремі перетнув дорогу. Едгард підійшов йому назустріч. Вони обійнялися — коротко, міцно, мов брати, що раптом усвідомили, що в цьому світі залишилися тільки одне для одного.