Світ Сари, що зламався

Світ летів шкереберть.

Сара бігла, ковзаючись у пилу та уламках. Серце билося десь у горлі, легені горіли від бігу та криків. Її очі були широко розплющені, але бачили все розмазано: натовп, вогонь, шматки стін і дахів, обличчя людей, спотворені страхом.

Вона намагалася знайти його. Того, хто був усім для неї.

— Тату! — кричала вона, хриплячи.

Татко мав бути вдома. В їхній маленькій хатині на околиці. Він завжди був там, коли вона поверталася зі шкілки чи з ігор. Завжди посміхався своїми добрими, трохи втомленими очима, пригортав її своєю великою, теплою лапою.

І ось тепер, у цьому хаосі, їй потрібно було його більше, ніж будь-коли.

Вона добігла до рідного провулку.
Її серце на мить зупинилося.

Їхнього будинку більше не було.

На його місці стояла обгоріла, напівзруйнована рама. Стіни розсипалися в пил. Усе, що залишилося від її дитинства, — це купа уламків і обвуглених речей.

І серед цього всього вона побачила його.

Батько лежав на землі, придавлений важкою балкою. Його обличчя було спокійним. Занадто спокійним.

— Ні… Ні… НІ! — закричала Сара, кидаючись до нього.

Вона намагалася підняти балку, відсунути, витягти його. Її маленькі руки дряпали метал, порізалися до крові, але вона не зупинялася.

— Тату! Вставай! Тату! Ми повинні йти! Тату, будь ласка!..

Але тіло не рухалося.

Воно вже було холодне.

Сара впала на нього, обіймаючи так, ніби могла зігріти, повернути до життя однією силою любові.

Сльози лилися рікою по її щоках. Вона ридала так, що кожен подих перетворювався на зойк болю.

"Це не може бути правдою", — думала вона. — "Це якась жахлива помилка. Я прокинуся. Я прокинуся вдома. Він буде живий."

Але реальність залишалася незмінною. Холодна. Бездушна. Безжальна.

Світ навколо продовжував горіти й падати. Люди бігли, гинули, благали про допомогу, і ніхто не зупинявся.

Сара відчула, як щось усередині неї ламається. Ламається так само, як зруйновані вулиці їхнього міста.

Щось мертве з'явилося в її серці.

Тиша в її душі стала важчою за найгучніший вибух.

— Тату… — прошепотіла вона востаннє. Її голос зірвався, перетворившись на шепіт серед вогню і диму.

Вона знала.
Її життя закінчилося тут.

Та жити доведеться далі.

Без нього.
Без дому.
Без надії на старе, безпечне минуле.

Її світ повернувся на 360 градусів.
І тепер був чужим, темним і смертельно небезпечним.

Сара обережно зняла з батька амулет — невеликий оберіг, який він дав їй на восьмий день народження. Тоді він пообіцяв, що він захищатиме її, де б вона не була.

Тепер цей оберіг залишився єдиним нагадуванням про все, що вона втратила.

Сара піднялася, сховавши амулет під одяг. Її сльози висохли. Її очі стали іншими: холодними, порожніми.

Вона більше не була дитиною.

Вона була вижившою.

І тепер мала знайти інших.

Пелтора. Джеремі. Едгарда.

І разом — вижити у світі, що більше ніколи не буде таким, як раніше.