Уламки мрій

Пелтор біг.

Вулиці, що ще кілька хвилин тому були повні кольорів і співу, перетворилися на криваве марево. Люди штовхали одне одного в паніці, падали й більше не підводилися. Діти губилися в натовпі, намагаючись знайти своїх батьків.

Навколо летіли уламки скла, каменю, дерева. Повітря було густим від пилу і гару, що дерли легені.

— Мамо! Тату! — кричав Пелтор, хрипнучи, вибиваючи слова крізь сльози й кашель.

Його серце билося так сильно, що, здавалося, кожен удар буде останнім. Він не бачив ні Сари, ні Джеремі, ні Едгарда — тільки нескінченний хаос навколо.

І тоді — він побачив їх.

Батько і мати стояли біля вхідних дверей дому. Батько, високий чоловік у синьому комбінезоні, розмахував руками, кличучи його до себе. Мати — ельфійка з довгим сріблястим волоссям — тримала щось у руках, схоже на медальйон, який часто давала йому на удачу.

Пелтор кинувся до них, роздираючи горло криком радості і відчаю.

Та в ту ж мить небо знову зойкнуло.

Другий промінь, потужніший, вдарив у центр їхньої вулиці. Із вибухом, що змусив землю під ногами здригнутися, у повітрі знялася нова хвиля уламків.

Одного короткого погляду вистачило.

Він побачив: масивна сталева плита, зірвана з фасаду сусідньої будівлі, мов снаряд летіла прямо на них.

Батько встиг розвернутися, закриваючи собою матір.

І за секунду їх не стало.

Тільки сплеск крові, розмазаний по землі.
Тільки медальйон, що викотився з руки матері, закрутившись, зупинився біля зламаного каменя.

Світ навколо Пелтора зупинився.

Він не чув більше криків. Він не чув вітру.
Все перетворилося на білий туман перед очима.

— Ні… ні… ні… — прошепотів він, і кожне слово було шипінням пораненого звіра.

Його ноги підкошувалися. Його руки тремтіли.

Він повільно наблизився до того місця, де ще кілька секунд тому стояли його батьки.
Лише калюжа крові. І уламки. І пил, що повільно осідав.

Пелтор впав на коліна.

Він узяв медальйон — маленький, холодний, і тепер єдиний, що залишився від їхньої родини.

І тоді, нестримно, з глибини його грудей вирвався крик.

Крик болю, втрати, люті на весь цей проклятий Всесвіт.

"Вижити. Тільки вижити."

Десь у натовпі Сара, Джеремі та Едгард теж боролися за життя.

І поки над головами в реві двигунів спускалися важкі вантажні штурмовики "Самолт", з яких уже вибігали броньовані солдати — діти, осиротілі й розгублені, мусили зробити свій вибір:

Або загинути разом із містом.
Або стати частиною нового, кривавого світу.