Тріщина в небі

Свято розгоралось.
Вулицями передмістя йшли натовпи — у вишиваних національних строях, з квітами у волоссі, з прапорами Наону в руках. Пахло смаженим м'ясом і солодкими тістечками, що продавалися на ятках, розставлених уздовж каналів.
На центральній площі вже збиралися музики, налаштовуючи старовинні інструменти поряд із електронними колонками.

— Погляньте! — Сара вказала на маленький гурт акторів, які розігрували сцену першої колонізації Землі.

— Це ж класична п'єса "Перше Сонце", — прошепотів Едгард, зацікавлено нахиляючись уперед.

Пелтор з друзями спустилися з майданчика і зупинилися на узвишші біля вежі, звідки було видно всю центральну частину міста. Їм було весело — щиро й по-дитячому. Вони голосно сміялися, сперечалися, кого б вибрати героєм наступної гри.

Та ось... у сміх почала вкрадатися дивна тривога.

Пелтор перший відчув це: невидиму хвилю, яка пробігла крізь усе його тіло. Його усмішка зів'яла, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки.
Він обернувся — Сара мовчки обіймала себе руками, Джеремі стояв, напружено прислухаючись до вітру, а Едгард зморщив лоба, наче щось чув.

Високо вгорі, де темні кораблі нависали над містом, ніби гігантські павуки, небо тремтіло — майже непомітно для ока, але явно для серця.

— Мені погано, — тихо промовила Сара.

— Це... щось... — пробурмотів Джеремі, схопившись за голову. — Я не можу думати ясно...

— Я теж, — додав Пелтор, вдивляючись у чорні силуети кораблів. Їхні обводи були неправильної, ламаної форми, немов зліплені з кісток. А під самими корпусами щось ворушилось... ніби живе...

Величезні кораблі "Самолт" повільно спускалися нижче, закриваючи частину сонця. Світло стало сірим, мертвим. Веселі барви свята потьмяніли.

Та місто ще не відчувало небезпеки. Музика грала, діти стрибали, дорослі вітали одне одного. Паради йшли вулицями, й жоден стяг ще не впав.

Але там, на майданчику, діти вже знали: щось наближається. І вони були безсилі цьому зарадити.

— Тікаймо додому, — видихнув Едгард.

Пелтор уже збирався погодитися, коли сталося.

Мить тиші

Без жодного попередження
— ні спалаху, ні гуркоту —
у центрі Луару з неба опустився тонкий промінь світла.

Він був настільки яскравий, що на мить усе навколо втратило кольори. Навіть тіні на землі зникли.

Діти завмерли. Світ навколо них застиг.
Час ніби втрачав зміст.

І тільки через секунду — важку, задушливу, мов страх сам по собі — небо розірвав звук.

ВИБУХ.

Земля здригнулася.
Повітря стало твердим, немов ударило в груди.
За горизонтом піднялася чорна стіна пилу і вогню, що закрила півнеба.

Місто на мить стихло. Навіть вітру не було.

Потім — ніби на знак — Луар закричав.

Крики десятків тисяч людей здійнялися в повітря, зливаючись у спільний пронизливий стогін.
Крики болю, страху, нерозуміння.
Діти схопилися за вуха, але це не допомогло — звук проходив крізь тіло.

— Мамо!.. Тату!.. — Пелтор закричав у натовпі, кидаючись бігти в бік дому.

— Стій! — закричала Сара, але її голос тонув у загальній какафонії.

Уламки від зруйнованих будівель уже неслися в повітрі. Перші будинки біля центру падали, мов карткові хатки.

І над усім цим: тіні кораблів, що ковзали по небі, безжальні й байдужі, наче хижаки, що накинулися на беззахисне стадо.