На темному лузі

У море вийшов рибальський човен. Весла розсікали воду, хвилі легко минали човен, немов гладячи його боки. Море обіцяло бути спокійним.

Рибалки встигли розбрезтися темним лугом океану хто куди. "Зарубай на носі, як не спатимеш до глупої ночі, то щоранку отак всі поперед тебе розберуть місця, де найліпше клює", - подумав собі молодик і ще більше наліг на весла. Уже починало займатися на світ. Неподалік темна постать повільно, немов од вітру, замахала піднятою рукою. Молодик впізнав друга й також привітався. "Чи не підпливти ближче?" - задумався спершу, але передумав. "Ні. Вчора як почався шторм, а він довго не вертався, я раптом подумав, що більше ніколи його не побачу. Сором поглянути після такого у вічі, він одразу розкусить, побачить, що щось не так".

Погріб рибалка у відкрите море, більше-бо не було де притулитися. Уже й сонце піднімалося, уже частіше чувся шелест крилець летючих рибок, а він все гріб, ніби намірився догребти до горизонту. Аж тут одумався, спинився, взяв вудку. Сидить. Чекає. Сонце починає припікати в потилицю, а в нього все не клює. Аж тут бачить крізь воду силует великої рибини. Такої за свою недовгу рибацьку працю ще молодик не видів. Рибина хапнула гачок, а недосвідчений рибалка злякався, що вона переверне його хирленький човник, та й відпустив вудку, як дуже натягнулась волосінь.

–Тьху ти! – вголос мовив він, дивлячись як вудка зникає у морській безодні. – Треба ж бути таким невмілим! Як дізнаються хлопці, що я вудки вдержати не зумів, то засміють. 

Скривився молодик з тієї гадки та й знову наліг на весла, сам не подумавши куди плисти, аби лиш не до берега, де на нього чекали кпини інших рибалок.

Уже й сонце високо, а в шлунку порожньо. "Хоч я й невмілий, та спритності мені вистачає", - зміркував він, спинився і почав щось виглядати у воді. Хвилина, дві, і от виплигує з води летюча рибка. Молодик одним махом її і зловив. Потім ще одну, і ще одну. За якусь годину мав уже з десяток рибок. Розпоров і випатрощив кілька, взяв кусень хліба і попоїв, озираючись по морю.

Аж погляд його натрапив на щось темне. Воно погойдувалося на хвилях і було, здається, не живе. Молодик повагався, але вирішив підписати і розвідати. Дивиться він – аж то акуляче тіло. А біля нього плаває дельфін.

–Чи ж це ти сам її убив? – питає його рибалка. – Та навіщо? Хіба ж ви зграєю нападаєте, як акула агресивна?

Дельфін плавав навколо і здавався якимось немов збитим з пантелику. Певне, він і сам не вірив, що самотужки переміг ворога.

Молодик полишив їх і поплив далі. Плив він довго, вже й сонце завернуло до вечора. Вже й з'їв усю летючу рибу він, а все кудись пливе, сам не знаючи куди.

Почало рожевіти небо. Тільки тоді рибалка немовби прокинувся і оглянувся навкруг. Від побаченого він увесь заціпенів. Просто під ним пропливав здоровенний кит. Молодик бачив перед собою його зловісний хвіст, а, оглянувшись, розгледів плескату голову. Йому було неспокійно, але не дуже страшно. Він вслухався у ревіння – ті звуки здавалися незбагненними. У них чулася і величезна сила, і впевненість у тому, що кити стоять вище за людей, а найвиразніше – туга.

Ще довго молодик проводжав поглядом кита. "Оце справжній цар звірів," - вирішив він і все намагався зрозуміти почуту китову пісню. Вона пробуджувала у ньому якийсь дивних страх, хвилювання та сум і він ніяк не міг з ними розібратися.

Аж ось засвітилися зорі. Рибалка визначив по них шлях на захід і погріб серед тихого безмежного моря. "От було б добре поплисти кудись на південь чи схід. До якоїсь незвіданої землі. Оселитися на безлюдному острові, залишити про усе, що я обрав на своєму життєвому шляху і дати собі ще один шанс. От добре було б!..

Та ні, треба вертатися. Може вже виглядає мене друг, може хтось таки чекає на мене, не модне не вернутися."

На оксамитовому небі засвічувалися нові й нові зорі. Їх було насапано мов проса, що нікому було зібрати.

Гребучи, рибалка пообіцяв собі: "Завтра візьму з собою запасну вудку. Порибалю біля берега, далеко не запливатиму. Не можу ж я щодня говорити з дельфінами-убивцями чи думати про таємниці китів," - він позіхнув, руки його все повільніше гребли веслами.

"Таки треба брати запасну вудку. А ще краще дві... Так... Таки дві... Треба брати дві..." Віки стали важкі і руки більше не чинили опору течії. Рибалка ліг на спину і дивився у зоряне небо над над собою. Сон таки зморив його.

Світлою ніччю морем плив рибальський човен. Хвилі обережно поглядили його боки і тихо, без поспіху і метушні, почали забирати його з собою. Повільно море потягло його у свої обійми безодні. На темному лузі не лишилося нічого, крім відображень сміхотливих зір.