На світанок

Я вдихаю прозорий день, що народжується з туману. Десь повз шугають люди – моторошні фігури, що втратили звичні фарби та форми. Десь угорі ковзають шматки весняного неба. Світ десь зник, провалився у тартарари чи може ще тільки збирався створити все заново таким само чистим і чародійним, як відмите сонцем небо.

Все ж, у житті є щось краще за нескінченне дряпання угору; тим більше, що я нарешті можу поступитись гордині, що змушувала досі закривати на це очі; якщо вже я не можу лишитись на роботі, маю з гідністю піти, не намагаючись повернутись до зачинених дверей; навпаки, зупинитись, видохнути і, скориставшись митями спокою, зазирнути у себе. Не надто приємно побачити усередині величезну білу пляму, що потребує заповнення, але я вже знаю, що з нею робити. Чесно кажучи, старий Абрахам Маслоу добряче помилявся, вигадуючи свою піраміду – для більшості, мабуть, вона така і є, але й незмінною вона теж бути не може. Навпаки, вона наче дитяча іграшка, яку можна розбирати і збирати знову у довільному порядку.

У основі моєї піраміди є дещо окрім основних потреб – бажання встотувати враження від усього, що мене оточує.  Тепер я можу дозволити собі брати плеєр і йти з дому рано вранці, щоб із фотоапаратом у руках спостерігати: як смішно дітлахи біжать у школу наввипередки, як жінка, передчасно схилившись під вагою років і суму, іде вулицею, як у сквері зарозуміло вважають себе чине новим Ромео і Джульєттою байдужі до всього закохані. А  природа! Незнищенна навіть у оточенні асфальту і пилу, починаючи маленьким, ледь живим але сповненим рішучості та волі до життя паростку до парків, спадкоємців лісів, майже знищеними істотами, не здатними без них вижити. І все це – історії, маленькі шматочки мозаїки життя, які я старанно збираю у колекцію.

Саме для цього я і опиняюсь того ранку у океані туману, що стирає час та простір, чекала а момент, який би став квінтесенцією та перетворитись на пам'ять, доля з’явилась нізвідки у вигляді машини, наближення якої я відчула як щось велике, плотніше за туман наближається до мне, і лише завдяки цьому відчуттю встигла зробити ривок убік на самому інстинкті, в голові стояв такий само туман, як і навкруги. Вже у лікарні я дізналась, що це врятувало мені життя і дозволило обійтися лише тріщиною у голені.

Побачивши цю лікарню, Дарвін, мабуть, заплакав би і побіг за сачком і записником; як на мене, еволюція тут працює не рідше, аніж у первісному світі, пропускаючи вперед тих, хто замість кігтів та ікл відростив не менш небезпечні преваги – нахабство и злостивість; слабкі ж одразу підпадають під вплив медсестер, які відмітають будь-які спроби покращити становище і навпаки, особливо зловісно будять чимось дуже дзвінким пізно вночі чи під ранок.

Мені й без того вдавалось заснути хіба що на кілька годин завдяки невимовній втомі, і все одно будь-який рух одразу ж, як кліщами, витягав свідомість із обіймів півсну.

Я трохи заздрю квітково-халатчатій сусідці – вона спить майже весь час, а коли не спить – їсть. Мені ж зайнятись особливо немає чим, тож фотоапарат документує моє лікарняне життя – гіпс у профіль та фас, моя сусідка, яка лежить непорушно, дивлячись відео чи активно спить; сестра, мама  з татом, квіти, які вони принесли, майже літня зелень за вікном – усе це допомагає не з’їхати з ґлузду.

Додому я можу і не мріяти потрапити найближчий місяць; якби ще просто перелом, а тріщини надто непередбачувані, як пояснила повна лікарка, яка найбільше нагадує величезний камінь. Мені щоразу хочеться спитати, чи не боїться вона потрапити під сонячне світло і окам’яніти назавжди, і чи немає у її родичів, з яким вона постійно теревенить по телефону, запасів дорогоцінних каменів, але я стримуюсь. Мені, врешті-решт, пощастило з тихою затишною палатою, несподівано гарним лікуванням і бути ворогом собі я не збираюсь. Тим більше, що для щастя потрібно всього десять хвилин діставатись сходів, яка нагадує схили бетонного вулкану з оплавленими і нашарованими східцями, тоді ще п’ять хвилин – зіслизнути гладенькими сходами, примудритися штовхнути двері – не впасти – встигнути вийти, поки двері не зачинились – і ось вже останні пять хвилин лишається пройти до найближчої лавочки. На ній я сиджу довго, насолоджуючись теплим квітневим сонцем замість мерзнути в палаті та скучати. Тут я можу читати та через об’єктив спостерігати за життям мурах, які рухаються довгими шосе – тріщинками у стіні, ос, що в’ються над калачиками, та людей.

Повертатись – це окрема історія. Щоб піднятись сходами, доводиться вигадувати цілу операцію – вчепившись за поручень спочатку ставити костиль на першу сходинку, довго розраховувати сили, нарешті стрибнути, побалансувати кілька секунд і починати знову. Іноді допомагають старенькі, майже інколи – хтось інший. Окрім одного випадку.

Може, я пересиділа того дня на сонці, неважливо. Почувалась я втомленою, тьмяні лампи різали очі, якісь десять сходинок здавались складні, як сходження на Еверест, і щоразу виникало відчуття, що цього разу я точно не розрахую сил, голова закрутиться і я впаду. Це відчуття не виправдалось вісім разів поспіль; але врешті-решт монета мала впасти іншим боком. Я втратила рівновагу болюче несподівано, розуміючи, що руки ковзають і втриматись я не зможу. Тим не менш, падіння припиняється, встигнувши тільки налякати мене, із доторком широкої теплої долоні до моєї спини. Справа від мене з’являється юнак, який притримує мене за руку, поки я не повертаю рівновагу, і допомагає здолати останні дві перешкоди на шляху до рівної підлоги та стіни, до якої можна притулитись.