Сині альстромерії

Приготування до свята, як завжди, були виснажливими. Спочатку потрібно було прийняти ванну з різними пахощами, від запахів яких у мене крутилося в голові. До того ж у ванній кімнаті було дуже душно. Говорячи про нестачу повітря, кожна леді змушена з’явитися перед гостями у сукні, обов’язковим елементом якої був корсет. Він же, своєю чергою, безжалісно стискував грудну клітку дам, не даючи їм можливості отримати необхідну для життя норму повітря.

— Ай, боляче! Ненсі, годі! Я зараз задихнуся, — грізно промовила я.

Стара служниця, незважаючи на мій тон голосу, далі продовжила тягнути стрічки корсету.

— Леді Камеліє, мені дуже шкода, але моя задача — зробити так, щоб на святі ви виглядали якнайкраще.

— Знаєш, якщо ти й далі продовжиш затягувати корсет так міцно, я просто лусну. Та на жодне свято не піду.

— Леді Камелія, прошу вас, потерпіть.

— Ненсі, змилуйся над мною, я ж не витримаю.

— Моя леді, ще трошки. Зробіть ще один вдих. От і все. Готово.

— Яка ж ти все-таки безсердечна.

— Що ж, пані, на жаль, така моя робота. Ходімо, нам ще потрібно зробити вам зачіску і макіяж.

Важко зітхнувши, я все ж сіла на крісло біля туалетного столика. Ненсі взяла гребінець та кілька шпильок до рук і почала створювати шедевр на моїй голові.

Ненсі була єдиною служницею у моєму підпорядкуванні, котрій я могла б довіряти. Принаймні мені хотілося в це вірити, адже вона була зі мною з самого дитинства.

Врешті, закінчивши зачіску, Ненсі поспішила зайнятися моїм обличчям. Вона, не шкодуючи пудри, наносила її на моє обличчя, від чого я невпинно чхала і терла ніс. Така моя поведінка, звісно, не могла не нервувати служницю.

— Леді Камеліє, якщо ви зараз не перестанете, я буду змушена зв’язати вам руки.

Погрози цієї жінки завжди були переконливі, адже вона вміла їх промовляти таким тоном, від якого в оточуючих людей по шкірі бігли мурашки.

Чемно опустивши руки на коліна, я почала розглядати прикраси, котрі для мене вибрала служниця. Золоті сережки у формі квітів із сапфіром посередині так і переливалися у ледь помітному світлі сонця. Взявши одну з них до рук, я згадала сині альстромерії, що ростуть у саду тітоньки Джулії. Пам’ятаю, вона мала багато клопотів з ними. Вони ніяк не хотіли в неї рости і наче бунтувалися проти волі Джулії Хоквіл, показуючи свій норовливий характер, але цій жінці все ж таки вдалося їх приборкати.

З моїх думок мене витягнув суворий голос Ненсі.

— Леді Камеліє, ви вже вдосталь награлися?

— Матінко рідна, Ненсі, годі тобі вже. Не будь такою злою.

— Леді Камеліє, сьогодні дуже важливий день для вас. Це свято може стати нагодою, щоб врятувати вашу репутацію у суспільстві. Можливо, вам і вдасться привернути увагу якогось гідного чоловіка для шлюбу.

Почуте наче вдарило мене струмом. Після моїх двох розлучень мене й далі бачать як річ для продажу, тільки тепер зі зменшеною вартістю. Та щоб вони всі згоріли! — подумала я.

— Ненсі, вийди.

— Що, перепрошую?

— Ти все добре почула. Вийди!

Очі служниці почали швиденько бігати з боку в бік, нервово споглядаючи то на мене, то на двері кімнати.

Врешті старша жінка зібралася і гордо вийшла з кімнати, гримнувши дверима.

— Боже, дай мені сили, — закривши обличчя руками, тихо промовила я.

Зробивши кілька повільних вдихів та видихів, я заспокоїлася та закінчила свій макіяж і одягла прикраси.

Глянувши на себе у дзеркало та поправивши сукню, я вийшла з кімнати. Карета до маєтку Хоквіл уже чекала на мене на вулиці. Сівши всередину, ми вирушили в дорогу.

Слова Ненсі крутилися в голові, наче пластинка. Особливо мене глибоко ранило те, що навіть моя служниця вважає, що мені обов’язково потрібно вийти заміж. Хоча це й не дивно, адже так мислить усе суспільство, починаючи від найстарших і до найменших. Мені, звісно, ця ідеологія не була довподоби. Я хотіла більшого: подорожувати, дізнаватися нове та бути господинею свого життя.

Ось чому моя втеча має для мене таке велике значення.

Раптом карета зупинилася, і двері відчинилися. Перед моїми очима з’явився усміхнений кузен. Він виглядав, як завжди, чудово, а його синій фрак підкреслював колір очей, змушуючи їх сяяти ще яскравіше, наче дорогоцінне каміння.

— Вітаю, моя люба Камеліє, — подавши руку, промовив він.

Його образ змусив мене посміхнутися у відповідь і трохи розслабитися.

— Ну що, готова до зустрічі з генерал-майором? А ось і він!

Назустріч до нас ішов молодий чоловік віком близько тридцяти років. Одразу було видно, що він займає високу посаду, адже його вишукана постава та розмірений, чіткий крок говорили самі за себе. Коли він підійшов ближче, я одразу помітила великий шрам на його щоці, що тягнувся з-під ока аж до самого носа. Сам генерал-майор виглядав привабливо та охайно.

— Вітаю тебе, мій любий Артуре, — потиснувши руку голубоокого, промовив джентльмен. — А це, мабуть, твоя кузена, про котру ти мені так багато розповідав.

— Так, ти уважний, як завжди. У такому разі дозволь тобі представити мою найдорожчу Камелію Ліберті.

— Дуже приємно познайомитися. Мене звати Лукас де Леруа, — вклонившись, промовив чоловік.

— Ну що ж, сподіваюся, Лукасе, ти не проти бути партнером цієї чарівної квітки.

М’яко посміхнувшись, джентльмен сказав:

— Із задоволенням.

Взявши двох чоловіків під руки, ми попрямували на свято тітоньки.

— Сподіваюся, вечір пройде спокійно, — промайнуло в мене в голові.