Пробудження квітки

Садок тітоньки Джулії був візитівкою її маєтку. До нього з’їжджалися з усіх куточків королівства, аби побачити на власні очі його незрівнянну красу. Про елегантний смак і стиль тітоньки складали легенди, адже таке гармонійне поєднання рослин та різноманітних декорацій було під силу не кожному архітекторові, а Джулія Хоквіл створила цей шедевр самотужки, не маючи жодної спорідненої освіти в цій галузі. Ось чому садок тітоньки викликав таке велике захоплення в аристократів.

Сьогодні герцогиня приймала у своєму маєтку гостей з нагоди річниці шлюбу з чоловіком. Подружжя Хоквіл провело одне з одним сорок п’ять років. За весь цей час їхня сім’я жодного разу не потрапляла в якийсь скандал — на відміну від мене. У свої двадцять три роки я вже двічі розлучена. Перший мій чоловік — граф Монте — зрадив мене з однією з моїх служниць. Другий — маркіз де Аруа — вирішив, що я занадто проста та нецікава для нього.

Отож через ці два випадки на мене повісили ярлик нещасної діви. Щиро кажучи, ця назва не зовсім мені пасує, адже врешті-решт після двох розлучень я отримала довгоочікувану свободу, яку не хотіла віддавати нікому. Усі довкола тільки й говорили про те, яка я невезуча і як мені важко. Та поки вони вели ці безглузді розмови, я планувала своє нове, краще життя. Однією з моїх найпотаємніших мрій були подорожі. Мені хотілося побачити цілий світ, відвідати кожен його куточок та познайомитися з новою культурою і людьми. Звісно, ніхто не дозволив би мені цього зробити, тому я вирішила тікати.

У цій справі зголосився допомогти мій кузен Артур. Чесно кажучи, спочатку я не хотіла йому про це розповідати, та один випадок вирішив усе за мене. Артур увійшов до моєї кімнати саме тоді, коли я перераховувала свої заощадження та планувала витрати. Неочікуваний голос кузена змусив мене підскочити на кріслі.

— Камеліє, що ти робиш? — з легкою підозрою запитав мене Артур.

— Як ти міг зауважити, рахую свої гроші.

Хлопець підійшов ближче до столу, за яким я, власне, і займалася підрахунком. Великі небесно-блакитні очі кузена вп’ялися в мене поглядом.

— І навіщо тобі це? — піднявши монету та піднісши її до вікна, Артур почав її розглядати.

Я знала цього світловолосого хлопця з самого дитинства, і він був як настирливе пташеня: не залишить у спокої, доки не отримає бажаного.

Підвівшись із крісла та вихопивши монету з його рук, я промовила:

— А тобі, мій любий кузене, усе потрібно знати?

— Звісно що так. А як би могло бути інакше?

Закотивши очі на його слова, я поклала монету на місце й відсунула стілець. Попрямувавши до невеличкого журнального столика, я зручно вмостилася на білому дивані. Жестом підкликавши служницю, я попросила її принести жасминовий чай.

Врешті, коли кузен зайняв своє місце, я почала розмову:

— Артуре, ти прийшов сюди лише для того, щоб мені подокучати? Чи, можливо, є щось, про що ти хочеш поговорити?

— Не будь такою грубою, — насупивши губи, промовив він. — Я дуже переживаю за тебе, адже це вже твоє друге розлучення. Тому й прийшов запитати, як ти себе почуваєш. Можливо, тобі потрібна якась моя підтримка?

Слова Артура були щирі. Він був єдиною людиною в моїй родині, яка ставилася до мене як до живої істоти, а не як до предмета для обміну. Саме це й підштовхнуло мене розповісти йому свій план.

— Послухай уважно, що я зараз тобі скажу. Ми обоє чудово знаємо, яка в мене позиція в сім’ї. Я для них лише річ, яку вони хочуть вигідно продати, і так було завжди. Чи почуваю я себе після цих двох розлучень погано? Абсолютно ні. Жодного з них я не любила, та й зрештою вони теж не виявляли особливої радості щодо шлюбу зі мною. Тому я навіть рада, що врешті розійшлася з ними обома.

Моя промова змусила світловолосого задуматися. Його вираз обличчя говорив сам за себе — йому було неприємно це чути, але, на жаль, це правда.

— Що ти збираєшся робити далі? — раптово запитав Артур.

— У мене є план. Я поділюся з тобою ним, але ти маєш пообіцяти, що не будеш мені заважати.

— Якщо це не самогубство і не щось кримінальне, то я обіцяю тобі не заважати.

— Я хочу втекти з дому.

Очі хлопця розширилися. Він кілька хвилин мовчав, відкриваючи й закриваючи рот, щоб щось сказати. Нарешті, отямившись від шоку, Артур промовив:

— Камеліє, ти впевнена у своєму рішенні? Якщо хочеш, можеш переїхати до мого маєтку і жити зі мною.

Ці кілька слів посіяли теплоту в моєму серці. Принаймні хтось по-справжньому переживав за мене.

— Мій дорогоцінний Артуре, на превеликий жаль, я не можу прийняти твою пропозицію. Зрозумій: ти молодий, і скоро тобі доведеться одружитися з якоюсь леді. А моя присутність буде вам обом лише заважати, тому я не можу дозволити своєму егоїзмові зіпсувати тобі життя.

— Але ж…

— Артуре, будь ласка, перестань.

— Добре, нехай буде по-твоєму. Та дозволь мені хоча б якось тобі допомогти.

— Від цього я вже не можу відмовитися.

— То, може, почнімо з того, що ти розповіси мені деталі свого плану?

Кивнувши головою у відповідь, я почала говорити.

Моєю основною ціллю була втеча до недалекого містечка Пеко. Там я знайшла перевізника, з яким уже встигла домовитися про подальшу подорож до Ерка. У цьому місті я хотіла вирішувати дальший маршрут.

Раптом Артур мене перебив:

— А як тобі ідея того, щоб замість зупинки в Ерка переночувати в мого хорошого друга? Він почесний генерал-майор, і саме за кілька днів відправляється до Арлеро — країни, що розташована на заході Енконьського моря.

— А він точно мене не видасть?

— Якщо я гарно його попрошу, то ні. До речі, коли ти плануєш свою втечу?

— Якнайшвидше.

— От і добре. Він один із гостей тітоньки Джулії на сьогоднішньому святі. Тож буде чудова нагода з ним поговорити.

— Дуже тобі дякую, — тихо промовила я і поклала руку на плече Артура.

У відповідь Артур м’яко посміхнувся та сказав: