10

Розділ 10.

— Зараз ти закриєш очі і я дещо зроблю… — пропоную викраденому залицяльнику.

Голос звучить упевнено, але всередині клубок нервів і ледь стримуваного реготу. Погляд ковзає по його вилицях, впертих бровах, розпатланому чубі. Аж занадто спокійний. Надто вільний, як для людини з наручниками. Несподівано він хмикає, дивлячись на мене з найнатуральнішим глузуванням.

— Я можу цілуватися і з розплющеними очима.

Цією фразою він ставить мене в глухий кут. Мимоволі опускаю очі на його губи, розгублено гикаю і з властивим мені збентеженням обурююся, — я не… це мала на увазі, ідіоте!

— О, невже щось сміливіше?.. — єхидно посміхається й окидає поглядом, що оцінює. — Що ж, я не проти.

— Замовкни, — ціджу крізь зуби, більше до себе, ніж до нього.

Він сміється. Розлючено стукаю його по грудях і, притримавши за зчеплені руки, веду нагору сходами. Іду швидко, зухвало, ледь не тупаючи підборами, як агент під прикриттям. А він… слухняно йде за мною, все ще усміхаючись.

— На горище? — таки дивується.

Я мотаю головою, все ще приголомшена від думки про поцілунок із ним. І тягну туди, де має розпочатися головна дія вистави.

— На дах, — автоматично поправляю і штовхаю двері, які зазвичай були замкнені на замок. На щастя, мої приятельки не підвели та здобули чарівний ключик…

— Зіштовхувати мене зібралась? — знову саркастично посміхається, піднімаючись поперед мене і… застигає на місці.

Мене навіть трохи образило те, що мій заручник не сприймає мене серьозно. А раптом я кілер?

— Зрозуміло, а навіщо ж я можу ще вести тебе на… — завмираю поряд з ним, дивлячись на столик зі свічками, що горять, пляшкою шампанського, двома келихами та легкими закусками.

Ну, дякую, зрадниці мої, зробили послугу! Спокійно. Дихай. Не по сценарію, але поки тримаємося. Повертаю замок у кайданках і легко штовхаю його у спину.

— Щось ти не виглядаєш задоволеною вдалим викраденням, — каже, визволяючи свої руки. 

Ще більше ніяковію, сідаючи на стілець. Для заспокоєння намотую на вказівний палець те саме пасмо, що вперто відмовляється лежати разом із зачіскою і здригаюся від пронизливого вітру. Він накидує мені на плечі свій плащ і присідає поруч зі мною навприсядки.

— Залиш мені щось на згадку про себе… — прохає, м’яко тримаючи мене за долоню.

— Що саме? — запитую. — На мені лише сукня, яка тримається на доброму слові, і маска.

Не хочу показувати своє обличчя. Жодних обіцянок, жодних натяків на те, ким я є.

— Тоді я залишу тобі… цю прикрасу, яка колись належала моєму прадідусеві, — знімає з шиї тонкий золотий ланцюжок. — Зазвичай його чоловіки дарували невідомим дамам, яких хотіли пізніше зустріти ще раз.

Бере мою руку, через що по шкірі знову побігли мурашки, на цей раз точно не від холоду або протягу. «Ні, не треба…» — подумки кажу собі. Але він уже тричі обмотує моє зап'ястя ланцюжком і закріплює маленький замочок. І я вже не знаю, чи це ще досі мій план, чи вже його.

— Я не проти зустріти тебе наступного разу, — тихо і незвично серйозно говорить.

— Але в нас є сьогодні, — промовляю з надією, що він зараз відвернеться від цих ідіотських розмов, від яких у мене в голові з'являється важкий туман.

Навіть не помічаю, з яким змістом прозвучала фраза в цьому підтексті. Він відірвався, ага… Щоправда, трохи не так, як я розраховувала… І раптом… Поцілунок. Ніжний. Несподіваний. Не пояснюватиму, як саме сталося те, що трапилося наступної секунди. Сухих фактів вам, сподіваюся, буде достатньо: він поцілував мене, я офігела, відповіла йому… Ну, а потім у нас в обох знесло дах. Зовсім. Додому я приїхала під ранок і з тихим стогіном упала на ліжко під поглядом брата.

          З цього все і почалося. Моя «маленька авантюра» поступово перетворилася на комедію помилок, танців, кавових плям і несподіваних поцілунків. І знаєте що? Усе пішло шкереберть. Але, можливо, саме так народжується справжнє кохання, або велика халепа…