9

Розділ 9.

Я не описуватиму, як ми танцювали, як він запросив мене на ще один танець. Не скажу, як його долоня ледь помітно, але впевнено підтримувала мене за талію, а його погляд ні на мить не зникав з мого обличчя, вивчаючи, вичікуючи, запам’ятовуючи. Навіть не розповідатиму, як ми сиділи та балакали про дрібниці: музику, каву, про те, чому люди перестають писати листи від руки. На мій погляд, такі теми він мав би вважати банальними або навіть нудними, і повинен просто не розуміти. Але ні, він слухав. Уважно, вдумливо, майже… серйозно. І це збивало з пантелику більше, ніж його усмішка. Я не хочу ще раз згадувати, як кожне слово, яке я казала, він ловив, наче дорогоцінність. Як сміявся коротко, але щиро, коли я жартувала. І як наприкінці розмови став страшенно тихим, мов щось вирішував для себе. А його карі очі, що пропалюють наскрізь, ні на секунду не відривалися від мого обличчя.

          Коли час підійшов до першої години ночі, я ненароком кидаю погляд за його спину просто, щоб перевірити, хто ще залишився в залі. І щиро дивуюсь, ледь не облившись напоєм. У дверях стоять дві пари, що зайшли в зал. Перша — Іра, яка обвиває руками шию якогось хлопця, що сміється й весело щось йому шепоче, ховаючи обличчя в його плечі. Та друга пара… О боже, кінець світу все ближче! А як інакше можна було пояснити, що мій брат тримає у своїх обіймах Наталку? Він шепоче щось на вухо показово скривдженої дівчині, яка старанно ховає в куточках трохи зворушених блиском губ щасливу посмішку. Мої приятельки переглядаються, дивляться на мене і синхронно кивають, одними губами прошепотівши: «Готово». А це означає… Що настав час приступати до основної частини плану. Моя мета — викрасти брата Ірини. Так, це звучить дивно. І ні, я не божевільна… хоча деякі мої подруги під великим питанням.

— Вийдемо? — вдруге за цей вечір прямо глянувши в очі Дмитру, ледве помітно торкаюся до його руки кінчиками пальців.

Ох, якої мені витримки це коштувало! Тіло трусить дрібним тремтінням від хвилювання, пальці поколює, як після довгого перебування на морозі. Ледве стримуюся від ганебної втечі із зали. Але ні, беру його за руку і тягну до виходу. Різко повертаю в бік. Мій кавалер іде за мною, він звик перемагати, не звик сумніватись у власній привабливості.

— А я не очікував, що ти така швидка, дитинко, — відійшовши від початкового шоку, обіймає мене за талію.

Це — випробування. Для серця, нервів, самовладання. Напруга така, що здається повітря між нами потріскує, як перед грозою. Здригаюся, причому, здається, навіть помітно для нього. І стискаю руки в кулаки: не можна мене чіпати, я ще навіть до танців не звикла, а він уже…

— Я взагалі швидкісна дівчинка, — відрепетировано посміхаюся, заводячи його в темний кут за сходами й… спритним рухом руки засовую його руки за спиною на замочок наручників, витягнутий із бездонної сумочки.

Дякую тобі, братику, за те, що ти навчаєшся в поліційному університеті! Без тебе, твоїх лекцій і твого стенду з реквізитом, я б і близько не знала, як швидко і безпечно надягати наручники.

— Якого?.. — здивовано починає хлопець, але я акуратно прикриваю йому рота долонькою, і витягую з-за ремінця іграшковий пістолет, тицьнувши його в спину.

— Не рипайся, — зі смаком кажу, увійшовши в роль.

Ех, пальнути в нього водою? Хоча ні, ефект весь пропаде і вражень обмаль… Пограємо ще. Що Богдана маєш пригоду? А не було чого штовхати Наталі й викидати одяг Ірини, вони ж мстиві дівчатка… Тепер доводиться на спір виконувати їхнє завдання.