4

Розділ 4.

Вже за півтори години все було готове. Я пручалась, як могла. Але після кількох емоційних шантажів і чотирьох варіантів суконь, я стою перед дзеркалом на підборах, які виглядають як витвір мистецтва і здаються катівськими інструментами. Ніжна, тендітна, з відчуттям, що зараз або станеться диво та я вражу всіх своєю появою… або зламаю каблук на першій же сходинці. І якщо чесно, не впевнена, що другий варіант мені не ближчий. Дивлюся на себе в дзеркалі зі щирим жахом та шоком. Ні, то не я. Я б нізащо не погодилася на таку безглузду ідею. А тим більше ніколи не одягнула цей одяг і не зробила собі такий макіяж.

          Мабуть, почну опис свого абсолютно ненормального зовнішнього вигляду з низу — з ніг, взутих у чорні туфлі на високій, стійкій платформі, що лякає. Коли я спробувала зробити крок у них, здавалося, що підошви мають власну гравітацію. Ті, хто казав, що краса — це сила, ніколи не носили цього знаряддя тортур. Ноги обтягнуті еластичними стрічками, що тягнуться від щиколоток вгору, мов павутина, яке хтось натягнув із відвертим наміром спокусити. Кінці цих смужок натягнуті до стегон, де вони зливаються з вбранням. Руки теж хрест-навхрест обплетені чорними стрічками, кінець яких плавно переходить у верхню частину сукні, поступово змінюючи свій колір із глибокого чорного на бордовий, а потім у насичений темно-червоний, як вино, що залишає слід на вустах. Як ми його натягували, це загалом окрема історія. У хід пішли обережні смикання, істеричні вигуки, і навіть фраза «затягни, як корсет XVIII століття!». Здається, ми з цим костюмом стали ближчими, ніж я зі своїм колишнім. Головні стратегічні місця прикриті тільки тоненькими шматочками тканини, які радше підкреслюють усе, що мали би приховати. Зверху це «вбрання» завершується скромним кокетливим бантом яскраво-червоного кольору, зав'язаним на шиї. Мої губи зухвало сяють виклично червоною помадою, таке собі відсилання до старого Голлівуду з домішкою нічного клубу. А очі обведені темним, злегка драматичним макіяжем, з-під якого шоколадний відтінок райдужки поблискує з прорізів бордової маски. Мабуть, тільки колір очей і залишився моїм у цьому інопланетному божевіллі.

— Вже час брати справу у свої руки, мала. Ти підійдеш до нього та запросиш на білий танець, — підбурює мене подруга блондинка. — Досить страждати від кохання за тим, хто, навіть, не здогадується про це.

Я зітхаю так глибоко, ніби хочу видихнути весь тиждень тривог та витираю носа тильною стороною долоні, хоч маю серветки. Опускаю очі, як у тих всіх мелодрамах, де героїні майже не моргають і кажу, намагаючись тримати голос рівним:

— Так. Я закохалась… Але ж він уже зайнятий.

— У мого брата є дівчина? — Іра робить великі очі та ледь не підстрибує на місці.

— Взагалі-то, весь універ знає, що Наталія спала з ним!

— Ну, переночував він у мене вдома. Один раз. Теж мені подія! — блондинка театрально падає на постіль, закинувши одну ногу на іншу з манірністю акторки у дешевому серіалі. — І взагалі, він п'яний був і на ранок навіть нічого не пам'ятав.

— Тільки не треба розповідати подробиці ваших постільних сцен, — огидно кривлюсь, мене пересмикує від однієї думки, що Калінчук міг творити з моєю приятелькою. — Мені ж із ним ще танцювати сьогодні.

— Тобі з ним не тільки танцювати, — багатозначно підіймає брови сестра мого коханого, наче натякує на щось, що я точно ще не готова навіть уявити.

— Ану тихо! — жбурляю в неї м'яку іграшку у вигляді зеленого крокодила і вдаю, що скривджено надулася.

Вона регоче, прикладаючи руки до живота, а я опускаю очі та відвертаюся до стіни. Хоч насправді всередині щось уже розквітає. Страшно. Але цікаво.