2

Розділ 2.

— Ну, це ж маскарад! — хором волають вони. — Один вечір, одна сукня і, можливо, одна доленосна зустріч!

— Ні, — складаю руки на грудях, насупившись і відкотившись на стільці в інший кінець своєї кімнати, яка в цей момент була окупована зловісними монстрами, які з непорозуміння виявилися моїми подругами.

— Богдана, сонечко… погоджуйся, — вмовляє Ірина.

Загортаюся в ковдру та з тривогами тільки зітхаю.

— Я не створена для балів. Тільки для капців і какао.

— Капці зніми, какао залишиться.

— Якщо сказала «ні», це означає, що не зміню свого рішення. Ніколи!

— Ніколи, ніколи? Мені нагадати випадок, коли ти погодилася втекти зі мною на концерт в інше місто? Тоді ти також категорично відмовлялась від поїздки, — єхидно підіймає акуратні брови.

Я задумливо смикаю темне пасмо, що спадає на шию з високого хвоста.

— «Тоді» не рахується, я втомилася від свого хлопця і хотілося трохи відпочити.

Вона підповзає по килиму до мене і вдає, що хоче вкусити мою ногу, що звисає зі стільця. Я мляво хмикаю і повністю залізаю на нього з ногами.

— А пам’ятаєш день, коли я намовила тебе допомогти мені спокусити викладача з економіки? — приводить новий приклад.

Я зніяковіло посміхаюся, прикривши віями очі.

— Це взагалі не підходить до нашої нагоди, я тоді майже відразу погодилася, аж надто він дістав.

Брюнетка згідно киває, трохи скривившись від спогаду, як чіплявся до всіх студенток цей старий розпусник. Ну, як старий? Минулого року тридцятирічні чоловіки здавалися нам пенсіонерами, а вже через дванадцять місяців ми із задоволенням погодилися б сходити з такими на побачення. Ні, скоріше не «ми», а вона. Так ось, ми з нею розв'язали цю проблему цілком розумним та хитрим способом: розіграли спокусу та записали її на камеру. Після перегляду цього компромату ректор почервонів і звільнив викладача, попередньо з натхненням розпитавши його про всі подробиці.

— А коли я вмовила тебе купити ту класну чорну сукню? — підіймається з підлоги й сідає на ліжко.

— Ти правда думаєш, що я зможу забути сукню, яка була коротшою за мої труси? — обдаровую її нищівним поглядом.

— Але вона тобі дійсно підходила! — це диво в страусовому пір'ї скривляє мордочку, що виправдовується. — І ти зовсім дарма тоді порізала її на ганчірочки для миття підлоги. 

— З неї вийшла тільки одна ганчірочка, там було занадто мало тканини, навіть для двох, — поправляю її, дивлячись поглядом, що говорить: «я сама ввічливість, тільки відвали від мене».

Приятелька натягує на обличчя хижу маску. Ой чогось мені це якось не дуже подобається…

— Окей, тоді я наведу тобі найвагоміший аргумент, що доводить те, що ти завжди погоджуєшся навіть на найбезглуздіші витівки, запропоновані тобі!

Підозріло примружуюся і, кілька секунд поміркувавши й вирішивши, що за мною не має ніяких вбивств, запитально підіймаю брову.

— На чотирнадцяте лютого минулого року ти… разом зі мною пішла на авантюрю і ми залишили димову шашку у третьому корпусі поряд із кабінетом ректора!! Від цього ти навіть не відмовлятимешся, бо добре пам'ятаєш той день. Вай, як добре дим йшов по всьому коридору… Шкода тільки, що пожежники швидко виявили, що загрози пожежи немає та всіх повернули на зайняття вже за пів години, — вона невинно посміхається, побачивши моє око, що потай поглядає на неї.