Ч ІІ. Передріздвяні клопоти (ІІІ). Де живе щастя

Частина ІІ. Де живе щастя. Передріздвяні клопоти (ІІІ)

Січневе надвечір'я настирливо заповзало в кімнату. Воно з обережністю осідало по кутках, наповнюючи таємничістю все навколо. Володька розплющив очі. Спросоння захвилювався, однак усвідомивши, де він, заспокоївся. Сьогоднішній день приніс купу вражень. Екскурсія, басейн - це лиш початок пізнання міського життя, в якому щоденно друг крутиться як та білка в колесі.
- Чудові батьки в Мізинчика, міцна сім'я, - розмірковував хлопець, промотуючи стрічку нинішніх подій. - Взаємопідтримка, взаєморозуміння - ось що є основою родинної щасливості. Не забрав би Чорнобиль тата, то й у мене склалося б по-іншому, - з гіркотою подумав, витираючи непрохану сльозу.
Хтось тихенько постукав у двері.
- Заходьте, - запросив Задирака, підіймаючись із ліжка.
До кімнати заглянув Богдан.
- Відпочив? - поцікавився.
- Та я що, наробився? - відповів задьористо.
- Від вражень також можна втомитися, - по-дорослому зауважив Мізинчик.
- Воно то так, - згідливо промовив Володя. - Так солодко заснув!
- Треба було мені не тривожити тебе, - забідкався друг.
- Норм! - вдаряючи по плечу, - заспокоїв гість. - Я що? Спати приїхав, долаючи такенну відстань. Які плани? - поцікавився, заправляючи ліжко.
- Вечеряти й за їжачків-павучків, - скомандував Богдан. - Давай, поквапся, - і прожогом кинувся з кімнати.
- О! З радістю, - відгукнувся Задирака й метнувся за Мізинчиком.
У кухні пахло дерунами й чебрецем.
- Як відпочивалося, Володю, - по-материнськи поцікавилася Марія.
- Суперово! - відповів хлопець. - А вам із-за мене й не до відпочинку, - кивнув зніяковіло на стіл.
Марія перехопила його погляд і підійшла до підлітка.
- А ти думаєш, що ми божим духом живемо? - куйовдячи чуба, засміялася. - Прошу до вечері!
За столом панувала тиша. Хлопці вминали деруни за обидві щоки.
- Наполягала бабуся, щоб я сметани домашньої взяв, а дідусь відмовив, - перервав мовчанку гість. - Дорога далека, не довезе...
- От Солоха! - сплеснула в долоні Марія. - Без сметани деруни не такі смачні.
Жінка метнулася до холодильника й дістала банку.
- Ти диви! Ви може ще й корову тримаєте? - здивовано розглядав рідину, якою жінка поливала страву. - Нє, домашня густіша, - зі знанням справи висловлювався хлопець. - Хімія є хімія.
Богдан старший, поглядаючи на нього, промовив: "Та ти, друже, народився фермером! У всьому знаєш толк".
- Корови не маємо, а от у магазині чи на базарі купляємо, - нарешті знайшлася з відповіддю Марія.
Вона дивувалася, настільки хлопець тямущий, й у кишеню за словом не полізе. "А ще казали, що зірвиголова. Були б рідні живі-здорові, то й у нього б усе склалося", - пульсувало в голові.
- То може спробуємо за моїм рецептом, тітко Маріє? - вклинилося в роздуми запитання Володі.
- Авжеж, - погодилася жінка, хоча до кінця не зрозуміла про що йдеться.
- Смачніше, коли ще й із підсмаженою цибулькою. Тоді й грибочки апетитніші, - продовжував.
- Вибач, козаче, загубилася в думках, - встряла Марія до розповіді хлопця. - Так що ти про цибульку?
- Так я про грибну підливу до дерунів із підсмаженою цибулею. Кажу, що в піст бабуся не сметану, а гриби до страви подає, - терпляче пояснював.
- Кожен край має свій звичай, - усміхнулася жінка. - Пам'ятаю, коли відпочивали в Карпатах, то смакували дерунами з сиром й юшкою з білих грибочків! До сьогодні на смак відчуваю!
- От потягнуло на спомини, - втрутився в розмову Богдан старший. - Пора й за атрибути різдвяні братися.
- Пора-пора, - підтримав пропозицію батька Богдан молодший, допомагаючи матері прибирати зі столу. - А там і згадуватиметься краще.
- А наш Дідух уже на Новий рік красувався. Шкода ялинку рубати, то ми з дідусем уже років із п'ять, як перейшли на жито-пшеницю та всяку пашницю, - ділився гість.
- Так на вашому подвір'ї красується справжня! - вигукнув Мізинчик.
- О! Відкрив Америку, - підштрикнув Володька. - Ми на свята прикрашаємо її, бо ще в дохристиянські часи вважалося, що в живому дереві селяться добрі духи, яких потрібно задобрювати. Однак зрубана ялинка - обманлива двотижнева радість, яку потім викидають на сміття. І що виходить? У мертвому нема життя, нема духів. То для чого прикрашати?
- Маєш рацію, Володю, - вклинився в розмову Богдан старший. - Це й екологічна проблема. Щорічно нищиться тисячі деревець. Тому ми також надаємо перевагу Дідуху.
- Воно то так, - погодився хлопець, пом'якшуючи тон. - Різдво без найважливішого атрибута, що дівка без вінка на весіллі, - по-дорослому промовив гість.
- А ти й весільні атрибути знаєш? Чи не зарано? - ущипнув Богдан молодший.
- Аби не було пізно, - знайшовся з відповіддю друг.
- Та годі вам! - примирливо мовила Марія. - Пора до роботи.
Прибравши, всі перемістилися в кімнату, де знаходився матеріал для роботи.
Другий день січня, на Гната, традиційно дівчата бралися за створення різдвяних атрибутів: "павуків", "їжаків", "голубів". Оскільки сестри вже давно повилітали з родинного гнізда, то цю місію залюбки виконував Богдан. А цьогоріч пощастило - допомагатиме Володя.
На широкому столі лежало декілька в'язок колосків.
Присутні взялися за роботу.
Хлопці нарізали стебла соломи різної довжини.
- Щось я ниток не бачу, -стурбовано промовив Володя.
- А це не біда, - промовила Марія, підходячи до хлопців.
Жінка взяла чотири пшеничних стебла однакової довжини, дмухнула на них, витягла з кишені клубок і протягуючи нитку через порожнини, вправно сформувала фігурку.
- Початок є, а тепер у ваших руках "снування світу", - сказала зі знанням справи, подаючи ромб. Вона так вправно змайструвала фігуру, чим викликала захоплення у Володі.
- Оце швидкість, - дивувався хлопець. - Вам, тітонько, майстер-клас варто проводити.
- Так матуся вже не один рік веде гурток. Її солом'яні дивовитвори ширяться по всьому світу, - з гордістю ділився Богдан молодший.
- Ой, сину, дивись, не перехвали, - ніяковіючи промовила. - Заняття приносить задоволення, відчуття затребуваності.
- Мабуть, можна й заробляти на цьому? - чухаючи за вухом, міркував приїжджий.
- От бізнесмен, - хмикнув Мізинчик, мудруючи над фігурою.
- Смійся, смійся, - вдаючи ображеного, відповів Володька. - Якої ти заспіваєш, коли я діб'юся свого?
- Та то невеликий підробіток. Набиваю руку. Дітям подобається такий процес. Створені "павучки" передаємо бійцям на схід, прикрашаємо міську ялинку.
Відновлюємо традицію виготовлення цієї прикраси.
- Ми з дідусем також на різдвяні свята підвішуємо "павучки" в хаті, - розглядаючи створену фігуру, задумливо промовив гість.
Марія, щоб розважити хлопця, запропонувала: "А давай твоє створіння прив'яжемо".
Вона турботливо підсунула стілець і скомандувала: "Давай, чіпляй!"
Володя заліз на стілець і за мить солом'яний павук звисав із люстри.
- Непогано, - промовив Богдан, оцінючи роботу.
- Думаю, варто з боків долучити ще кілька "павучків", обмотаних різнокольоровим бісером.
- Маєш рацію, друже, - згідливо відповів Володя. - Тільки де я того бісеру візьму?
- А я поділюся, - підійшла Марія і простягнула павучки, обмотані пацьорками.
- О! Щедра ваша душа, тітонько, - промовив хлопець, знімаючи підвішену фігуру.
- Бачу, у вас тут кипить, - промовила Марія. - Візьмуся за Бабу.
- А ви й Бабу в куток ставите? - здивувався Задирака. - Усе по-нашому.
- Та я ж ваша, - дзвінко засміялася Марія. - Тільки пішла за чоловіком по світах. Така доля дружини військового. А традиції, які дісталися від діда-прадіда, бережемо.
- Хто тут проти військових? - зайшов у кімнату Богдан старший, тримаючи в руках миску зі шкарлупою від яєць.
- Та це я про долю жінки, яка прирекла себе на щастя, - віджартовувалася Марія, продовжуючи розповідь.
- Так от. Баба стоїть у кутку до Старого нового року.
- Та це мені відомо, - перебиваючи, почав Володя. - Ви хочете сказати, що Бодя оббиває сніп і йде посівати? - невгамовно допитувався.
- Так і було. Десь років до десяти, - встряв Мізинчик. - А щоб у родині сіялося й родилося, то до цих пір цю місію виконую, поки племінників Бог пішле.
- Ти диви? - почав теребити мочку вуха хлопець. - Я думав, що тільки в селі ходять посівати.
- Чудак ти, Володю, - засміявся Богдан молодший. - Традицій усюди варто дотримуватися.
- Та в нас не тільки Баба в кутку буде, - долучився до розмови Богдан старший. - Ми ще й Діда внесемо й на підлогу постелимо.
А у нас кажуть: "Хто на дідові спав, то й і здоров'я мав", - випалив Володя.
- А ти думаєш, чого ми такі дужі? - демонструючи міць рук, запитав Мізинчик. - Бо на різдвяному Дідові спимо.
- Так, хлопці, пропоную братися за "їжачків" і "голубів", а то засиділися ми з вами, - промовила Марія.
- Та я вам таких їжачків зліплю з глини! - сказав Володя, кинувши погляд на місце, де знаходився матеріал.
Він підійшов до столу, понишпорив і розгублено звернувся до господарів: "А що, нема глини?"
- Та ми з пластиліну ліпимо, - промовив Богдан старший, дістаючи коробку з шафи.
- Марнотратники, - якось по-дорослому висловився гість. - За пластилін треба платити, а глину можна в Мартиному яру накопати. - Мабуть, дурні гроші маєте?
У кімнаті вибухнуло сміхом. Простота, щирість, безпосередність хлопця захоплювали. Його поміркованість притягувала, дивувала.
- Регочіться, регочіться, - ображено проказав Володька. - Дивіться, щоб вам не довелося на кутні зареготатися, коли гроші розтринькаєте на витребеньки. А дідусь знає, що каже, - згадав бесіду з рідним, коли той не підтримав його пропозицію купити дорогий телефон.
- Природжений бізнесмен, - утираючи сльози сміху, - промовив Богдан старший. - Щоб не класти зуби на полицю, Володю, ми у сім'ї плануємо витрати. Однак ти маєш рацію: можна було глини вкопати в яру. До речі, а чи ти знаєш, із чого пластилін виготовляють?
- Та де мені знати, - по-дитячому надув губи Задирака. - Хімічка подалася за кордон, а іншого вчителя прислали перед канікулами. Хто як міг, так і давав собі раду з тією хімією. Дещо читали в інтернеті.
- Із пластиліну легко ліпити, бо до глини додається віск, жири. А ще різні барвники, щоб кольори можна підібрати, - спокійно пояснював Богдан старший,
знімаючи градус роздратування хлопця.
- Я ж і кажу, хімія, - не здавав позицій хлопець. - Куди не глянь - у місті всюди хімія.
- Поки ти ляси точив, я вже одного їжака зліпив, - похвалився Богдан молодший, простягуючи фігурку другові. - З чого голки будуть?
- Ясно з чого. З колосків, - не задумуючись, промовив Володя. - Оскільки ми програмуємо достаток на цілий рік, то має бути жито, пшениця й усяка пашниця, - прокоментував.
- А я робив із сірників, - промовив Мізинчик, чухаючи потилицю.
- Темнота, - давай, неси колоски. А то сірники! - хмикнув Володька, вставляючи "їжакові" горошинки-очі.
Поки хлопці ліпили, з випорожнених яєць та кольорового паперу Марія виготовила декілька пар різдвяних "голубів". Вона вправно зробила крила, просовуючи папір у дві дірки, зроблені у шкарлупі.
Роботу закінчили за північ.
Жінка, роглядаючи створене, хвалила помічників: "Цьогоріч впоралися швидше. Що то значить, ще одна пара рук і свіжі ідеї. Якби не твій друг, Мізинчику, ми ще б і на завтра мали роботу".
- Та я з радістю, - тішачись похвалою, відповів гість. - Мені за щастя допомогти вам і залишити про себе спомин.
- Ага, дивитимуся на "їжачка", а згадуватиму тебе, - іронічно промовив Молодший.
- А я пам'ятатиму про підготовку до свят, - промовив хлопець із тремтінням у голосі. - Для мене це урок родинності.
На столі купками лежали різдвяні атрибути: "павучки", "їжачки", "голуби". Прив'язаний до люстри "павук" Володі виблискував пацьорками.
- От і свято на порозі, - підійшов до Марії Богдан і ніжно обняв за плечі. - Завтра завершимо. Пора на спочинок.
- Засиділися, - згідливо промовила жінка. - Залишилося ще трохи роботи.
Вона окинула кімнату поглядом. Щемливою згадкою війнуло: "Добрий вечір тобі, пане господарю", - коли ще в батьківському родинному гнізді готувалися до різдвяних свят.
Традиційність.