Крапки над «І» (ХІ)

Учорашні події глибоко врізалися в душу Мізинчика. Він не розслаблявся, бо знав, що сьогодні має вирішитися питання, яке мучило з тих пір, як Володя повернувся з Іспанії. Фраза, кинута другом учора про десяту воду на киселі, засіла в голові. Як би там не було, але він не залишить друга сам на сам зі своїми проблемами. Дорослі знайдуть вихід із глухого кута, тим паче, що мама взяла на себе розмову з дядьком Михайлом.

Поки Богдан приймав рішення, Володька з раннього ранку підглядав у шпаринку в паркані. Він сподівався дізнатися, що твориться на подвір’ї в Рибальських. Трохи перегнув палицю, відмовившись від запрошення Мізинчика. Боявся, що буде почуватися не у своїй тарілці, а тепер страдає, не відаючи, чи дізнався дядько Михайло про доньку.

Подвір’я сусідів звично пробуджувалося. У літній кухні торохтіли жінки, готуючи сніданок; у вишняку цвірчали птахи, з-поміж яких вирізнявся соловейко, час від часу провіряючи міцність голосових зв’язок; біля колодязя дзвеніло ланцюгом. Увагу підглядача привернув Михайло, який, виграючи м’язами, витягував воду. Як тільки відро опинилося на цямринні, він одним махом вилив на себе, пирхаючи від задоволення. Розтираючись рушником, мугикав пісню.

На шум виглянула мати. Вона, сплеснувши в долоні, вигукнула: «Сину, поспав би ще трохи. Тільки вчора з дороги».

Михайло, щасливо посміхаючись, відповів: «Вилежався в госпіталі. Стільки справ на мене чекає!»

– Та коли він був лежебокою? – втрутилася в їхній діалог Марія, вийшовши з кухні.

Вона підійшла до брата й притишуючи голос, запропонувала: «Давай навідаємося до нашої груші. Бачиш, самотою стоїть».

Вони завжди, як тільки треба було пошептатися-порадитися, знаходили під гіллям надійне прикриття. Вона була незрадливим мовчкуватим свідком їхніх мрій. З роками трухлявіла, випускаючи з надією на продовження пагінці. Михайло прищепив щепу, доглядав, а цьогоріч і грушкою на Спаса смакували.

– Негоже, хлопче, підглядати, – почув Володька за спиною голос Задираки старшого.

Він аж присів від несподіванки.

– Та я не стежу, а вичікую, коли Богдан вийде. Маю до нього справу, – виправдовувався.

– Ходімо, потребую твоєї допомоги, – попросив дідусь. – Не впораюся з млинцями, які бабуся приготувала на твоє замовлення.

– Знайшли час для млинців, – заперечив Володька. – Тут на карту доля сестри поставлена, а ви про їжу.

– Що ти плетеш, синку? Яка сестра? – здивувався чоловік. – Ану, розкривай карти.

Володя розумів, що йому не вирватися з лещат дідусевої зацікавленості. Довелося, мов на духу, відкрити завісу родинної таємниці.

Нестор Задирака, вражений новиною, побрів на подвір’я. Він присів на лавку під сливою, яка цьогоріч рясно вродила. До нього підтюпцем прибігла дружина.

– Ти чого сам не свій, діду? – стривожено заглядала у вічі чоловікові, з надією почути відповідь.

– Зозуля. Десять років крилася, що народила доньку від Михайла, – приходячи до тями, відповів. – І що то за людина така? Ми ж до неї по-людськи, по-родинному, а вона стільки років ані пари з уст. А якби Володька не поїхав до неї? Померли б, не знаючи, що маємо онучку…

У цей час, на межі, грушка прислухалася до розмови сестри і брата. Якби могла говорити, то може зменшила б біль чоловіка.

– А я тоді не повірив. Не міг простити, що поїхала з іспанцями. Думав, що вводить в оману, випрошуючи прощення, – ділився зболено чоловік.

– Так ти знав? – дивувалася Марія, слухаючи Михайла. – Знав і мовчав.

– Та не хотів переобтяжувати тебе своїми проблемами. Тоді ще й мама так тяжко хворіла, – виправдовувався брат. – Минулого ворушити не варто. Й Зосю тривожити не дам. Розберуся, – категорично заявив Михайло. – Ходімо, нас, мабуть, уже розшукують.

Назустріч їм ішов Богдан. – А що я казав? Так і є. Племінника в розвідку відправили.

– Глянь, сестро, як змужнів козак! Красень! – підійшов ближче й подав руку, а так міцно притиснув до грудей. – Як я скучив за твоїми «чомучками», Мізинчику! У госпіталі, вилежуючись, тільки і згадував.

Богдан по виразу обличчя матері зрозумів, що бесіда відбулася. Хлопець дивувався настроєвості дядька. Думав побачити пригніченого, а він тримався, жартував.

– А як мені не вистачало нашої рибалки, розмов, дядечку, – зізнався підліток.

– Сподіваюся, що викроїш для мене трохи часу? – запитав по-серйозному. –У мене стільки всього відбулося!

– Не повіриш, дрібний, – поплескуючи хлопця по плечу, – бадьоро відповів чоловік. – Я наситився по горло новинами. Однак для мене ти – найкращий співбесідник. Поговоримо! – запевнив служивий.

– Мізинчику, тебе тільки по смерть посилати, – доносилося з подвір’я.

Бабуся, приклавши руку до лоба виглядала рідних. – Сирнички стигнуть. Снідати пора, а ви десь вештаєтеся, – невгавала.