Дядько Михайло (Х)

Михайло зализував рани. Хотілося швидше повернутися до праці, а вже три місяці, як витягують його із лап смерті. У сорочці народився. Треба було, щоб саме на сороковий рік народження активізувалися бойовики? Якби не Славко з позивним «Подолян», то навряд чи довелося б міркувати над пережитим?

Про поранення знала тільки сестра Марія. Набирала саме в той момент, коли куля пройшла на виліт. На йоту від серця. Славко повідомив невтішну новину, однак, залишив шанс для віри, що лікарі витягнуть брата з того світу. Операцію робили в польових умовах, рятували, як могли... Вберегли, перевели в госпіталь. Появився ангел-охоронець в особі медсестрички Зосі, польки, яка виходила не одного солдата, набила руку на догляді. Коли її запитували, чому вона покинула рай і живе в пеклі війни, з гідністю відповідала: «А ви б кинули напризволяще рідних, коли над їхніми головами літають круки?» Отак, одні брати допомагають, ризикуючи всім, а інші – вбивають, залишаючи сиротами, вдовами.

Коріння дівчини з Волині. Пращури виїхали в Польщу на початку двадцятого століття. Вже не одне покоління народилося, однак, кожен пам’ятає свій рід. До родини рукою подати, то вона частенько навідувалася, бо була бажаною. Як тільки над сходом України нависла хмара біди, разом із Василем, волинянином, подалися у волонтерство. Родич спродав бізнес, усе віддав на фронт, а потім підписав контракт і вже воює не один рік. Зося, будучи за фахом медсестрою, спочатку витягувала поранених із полю бою. Коли сама заробила кулю в ногу, то після одужання залишилася в госпіталі.

– Не було б добра без лиха, – не раз міркувала, виходжуючи Михайла.

З першого погляду тенькнуло біля серця. Як через пару днів з’ясувалося, – обом. Настільки швидко все закрутилося, що на сьомий день знайомства чоловік освідчився. Залишаються лічені дні до виписки. Вирішено, що разом поїдуть на дідизну Рибальських. Доведеться тепер Михайлові перейти у статус волонтера, щоб підтримувати побратимів на фронті.

Удома й не відали, який сюрприз очікує на них. Тільки сестра була в курсі сердечних справ брата. Щоденно спілкувалася по телефону із Зосею, з волонтерами передавала необхідні речі, ліки. Марія раділа, що нарешті доля змилувалася над братом і післала щире кохання. Батьків не тривожила.

– Приїдемо за Мізинчиком, тоді й поділимося радістю, – відповідала на пропозицію чоловіка, коли той пропонував відкрити завісу Михайлового щастя. – Вже й недовго до зустрічі. Вони домовилися з братом, що, як тільки його виписуватимуть, він дасть знати. Категорично відмовився, щоб приїжджали в госпіталь.

– Зустрінемося в Журавлиному! – не змінюючи рішення під час останньої розмови, ствердно відповів чоловік. Довгоочікувана мить настала, коли серпень повернув на осінь.

– Йде Спас, готуй рукавиці про запас, – згадав слова дідуся Михайла, який займався вихованням малого. – Нарешті, 19 додому! – розшукував Зосю після повідомлення лікаря, Івана Степановича, щоб повідомити таку бажану вісточку. Новина принесла щемливі відчуття. Десь глибоко в душі шкребло. Хвилювався, чи не передумає дівчина їхати з ним? Все-таки різниця у віці.

Михайло вийшов на подвір’я лікарні з надією зустріти наречену. Серпнева спекотня бездушно нависала над усім живим. Парило. Раптом загриміло. На допомогу кинулися блискавиці. Вони люто кресали над головою. Ось-ось поллє. На протилежному крилі лікарні Михайло помітив дівчину. Вийшов з-під укриття.

Зося, побачивши любого, подалася назустріч. Гроза сунула грізно, накривала світ. Здавалося, що вона очікувала, коли кохані зустрінуться.

– Зосю, маю довгоочікувану новину, – взявши дівчину за руки, сповістив щасливий Михайло. Раптом прорвало небо. Дощ омивав закоханих, які застигли посеред лікарняного подвір’я.

– Не боїтеся розкиснути? – причиняючи вікно, вигукнув Іван Степанович. Вони кинулися до альтанки. Періщило, проникало крізь мікровіконечка споруди. Зося й Михайло промокли до ниточки.

– Яка новина? – пригортаючись до коханого, поцікавилася дівчина.

– Мене виписують. На Спаса будемо вдома! Поїдеш зі мною? – заглядаючи закохано в незабудкові озерця, запитав Михайло.

– З тобою, хоч на край світу, – довіряла свою долю любому.

– Поки в Журавлине, – щасливо видихнув чоловік, цілуючи своє щастя.

Короткочасна літня гроза почала здавати позиції. Грім відкочував на ліси, забираючи з собою блискавиці. Проясніло. Як хлющ змоклі, але щасливі, закохані поверталися в лікарню.

– Райдуга, – вигукнула щаслива Зося. – Веселковість моєї долі, – прошепотіла, ніжно кинувши погляд на Михайла.

Над подвір’ям сонце засвітило природнє різнобарв’я. Веселка нависала над людським щастям.

– Це добрий знак, – одночасно вигукнули закохані й побігли осушувати емоції.

Марія зателефонувала. До Журавлиного прилетіла радісна вісточка, яка будоражила все село. Навіть Вірний повеселів, який після останнього поєдинку з лисицею виглядав пригніченим.

– Мізинчику, воїн наш повертається, – раділа бабуся. – Ото щастя. Діждалися, – понесла по селу щаслива мати.