Літні пригоди з присмаком лисичок (УІІІ)

Серпневий ранок, несміливо зазирнувши крізь щілину в жалюзях, милувався Мізинчиком. Задоволено посапуючи, хлопець то всміхався вві сні, то плямкаючи губами, чимось смакував. Вочевидь, учорашні події добряче тривожили душу. Емоційно перекидаючись з боку на бік, той відганяв прискіпливість непроханого. На допомогу ранку підв’язалося сонце й усе настирливіше то з одного боку, то з іншого лоскотало сонька. Ховаючи голову під ковдру, обурювався, бурчав, противився. Аж тут долучився соловейко. Примостившись на вишні в саду, він заливався, любуючись тьохканням. Уже декілька днів, як лисиця потягнула півня, то тепер йому доводиться розпочинати день.

Богдан, смачно потягуючись, розплющив очі. Таки веселун розбудив своїм щебетом. Навпроти, зі світлини на стіні, посміхався дядько Михайло!

– Швидше повертайся, ріднесенький! Тут такий сюрприз приготувала доля! – в подумках звернувся хлопець, згадуючи вчорашнє.

Він скучив за спілкуванням із дядьком, йому не вистачало його задьористості, впевненості, чоловічого розуміння. Правда, дідусь також немало вкладав в онука, але то був інший рівень взаємин. Завдяки його життємудрості він маленьким отримував великі дози життєпозитиву, людяності. А ось дядько був місточком між двома світами. Досвід батька й «чомучки» племінника були його життєорієнтиром.

У шибку легенько стукнуло. Це був знак від Володьки. Сьогодні вирішили йти по гриби. Богдан то з дідусем, то з дядьком призвичаювався до процесу. А щоб назбирати на юшку самому, то вперше! Нашвидкуруч одягнувшись і вхопивши звечора підготовлений кошик, Мізинчик вилетів із хати.

– Привіт знаному грибнику! – висвітлюючи радість, білозубо усміхнувся.

Володька, прищуривши око, з іронією в голосі запитав: «І куди ти в такому вигляді?»

– На кудикіну гору, – ляпнув язиком.

– Ну-ну, – не змінюючи тональності, відповів друг. Він стояв перед Богданом у гумових чоботях. Завжди розхристаний, сьогодні відзначався охайністю. Сорочка на довгому рукаві застібнута на всі ґудзики й заправлена в штани. Це здивувало підлітка, бо скільки пам’ятає, той завжди носив шорти. Штрихом до портрету грибника був картуз, який аж ніяк не вписувався в його буденний стиль.

– Думаю, що в такому вигляді тобі тільки кліщів та комарів годувати. А для гадюк – можливість за палець ущипнути, – наганяв страху.

– Не подумав. Я миттю, – згідливо кинув осоромлений хлопець.

– Стоп, – не відпускаючи, промовив досвідчений.

– Що в кошику? – заглядаючи, запитав. – Де ніж? Вода? Та й на зуб візьми щось кинути.

Богдан, розуміючи, що не продумав до кінця, взявся виправляти ситуацію.

– І по гриби треба знаючи ходити, – переодягаючись, міркував. – Проблема з гумаками, – замислився на мить.

Заглянувши в сіни, вхопив дядькові чоботи. «Не образиться», – й шугонув ногою в чобіт.

– У самий раз! Підросла, – зрадів.

Пам’ятав, як минулоріч Михайло насміхався, коли він приміряв його взуття.

– Аякже! Змужнів! Навіть косу вмію в руках тримати! – пишаюся собою.

– Що ти там порпаєшся? – заглянув Володька. – Сонце вже другу філіжанку кави спустошило!

Богдан, усміхаючись, відповів: «Можна подумати, що ти з ним за столом сидів!»

Володька ще раз кинув оком на друга й одобряюче сказав: «Зовсім інша справа! Тепер можна по гриби!»

Хлопці вийшли з подвір’я. За воротами на них очікував Вірний. Він усю ніч надійно ніс службу, але пропустити похід до лісу не міг. У нього там своя справа. Має звести рахунки з лисицею, яка на днях поцупила хазяйського півня. А він прогледів рудохвосту.

– Почекай на мене, – сказав Володька й зійшов із дороги. Він хвацько перестрибнув через рівчак і попрямував до хати.

– Ти куди? – поцікавився Богдан.

– Підліток, не повертаючись, махнув рукою: «Сюрприз!»

За декілька хвилин він повертався вже із двома сюрпризами. Одяг дівчат свідчив, що вони явно готові на прогулянку до лісу.

Софійка привіталася й, підморгнувши, запитала: «Як тобі така компанія? Не заперечуєш?

– Суперова! – зраділо відповів. – Молодець, Володю, що запросив.

– Та ми самі напросилися. Руся ще не бачила, як ростуть гриби, – пояснювала дівчина.

Вона підійшла ближче, і, заглянувши в кошик, побажала: «У ліс – пусто, щоб із лісу – густо!»

Усі засміялися.

– Щоб було на юшку й на сушку! – підтримуючи гру слів, випалив Богдан.

Не раз, проводжаючи дідуся по гриби, бабуся приказувала: «Куди ти, туди і гриби. Щоб було на юшку й на сушку!»

Ранок набирав обертів. То тут, то там мукало, рохкало, кукурікало, грюкало, дзеленчало. Сонце піднімалося все вище й обіцяло гарний погідний день. Це тішило грибників, бо останній тиждень ливцем лило. Правда, дідусь заспокоював онука, повчаючи: «Це правильний дощ. Він необхідний серпню, як і тепло». Хлопець дивувався, однак, уточнював: «Хіба бувають неправильні дощі?» Роман Іванович, ховаючи посмішку у вуса, відповідав: «Коли після дощу розпогоджується й теплом окутується земля, то чекай гарного врожаю грибів».