Софійка (УІ)

Спозаранку періщив дощ. Він нестерпно барабанив по підвіконню. Мізинчик розплющив очі. Поспати б ще! Вчорашнє косіння виходить руками, спиною. Ніби все правильно робив, як повчав дідусь, але не розрахував сили.

До кімнати заглянула бабуся. «Не спиться?» – поцікавилася, присівши на стілець. Завжди говірка, вона мовчки м’яла рубчик фартушка, не знаючи, як розпочати розмову. Хлопець відчув тривогу.

– Бабуню, щось трапилося? – турботливо поцікавився.

– Не знаю, як тобі і сказати, – відповіла й підсунула стілець ближче до ліжка.

– Та кажіть, як є. Будь-що-будь, – по-дорослому відповів Богдан. – Щось із дядьком Михайлом? – запитав перше, що прийшло в голову.

– Та ні, тут справа у Софійці.

«Мабуть, щось серйозне, якщо бабуся так перейнялася», – міркував хлопець, поки жінка добирала слова.

Історія, яку вона повідала, зачепила за живе. Богдан уважно слухав її. Перед очима стояла завжди усміхнена безтурботна дівчина. Довге кучеряве волосся хвилями спадало по спині; поодинокі веснянки природа рівномірно розкинула по щоках, а з-під розльотистих тонких брів незабудками грали очі. Він згадав, як тижнів зо два тому, коли востаннє бачилися, вони були сумні й на мокрому місці. Софійка, не вдаючись у подробиці, повідомила, що збирається в гості до тітки Оксани, яка живе під Києвом.

– Я її шукаю, а вона теревені править, – переступаючи поріг, пожартував дідусь. – Таки заморочила голову дитині.

Бабуся, миттю зорієнтувавшись, відповіла: «Та які тут балачки? Дивина! Софійка сестру знайшла!»

Роман Іванович від несподіванки аж присів.

– Та що ти, сороко, таке скрекотиш? І звідки їй взятися? – не вгавав, ошелешений новиною. – Але почекай, скільки років минуло, як Іванчук повернувся із заробітків і привіз жінку з дитиною? Запитував і сам відповідав: «Софійці чотирнадцятий недавно святкували. Отже...». Чоловік зайнявся арифметикою життя родини Іванчуків.

Ще з півгодини висувалися різні версії. Збуджено згадували, як Степан залишив дівчину й подався в Київ, щоб заробити на весілля, але років через два повернувся з жінкою й дитиною. Ніхто й гадки не мав, що вона йому нерідна.

Новина потрясла Мізинчика. «Як воно Софійці? От як життя повернуло? Нелегко, мабуть, їй? Провідаю», – міркував хлопець, застилаючи ліжко.

– А куди ти так рано, – відволік від роздумів голос дідуся.

– Навідаюсь до Софійки, – поділився. – Може допомога потрібна.

– Дощ періщить. Та ще й зарано по гостях ходити, – повчав.

У розмову вклинилася бабуся. Вона, сплеснувши руками, промовила: «Сніданок протеревенила», – й вийшла з кімнати.

Дідусь, перекинувшись планами на сьогодні, й собі подався на вулицю.

Мізинчик, ухопивши в руки планшет, вирішив поцікавитися новинами. У селі він, практично, не заглядав в інтернет. Йому подобалося ходити на озеро, спілкуватися з друзями наживо, допомагати по господарству. Однак його найбільше цікавило, як там, на східному рубежі? Всі жданики поїв, очікуючи на дядька. На фронті без змін. Гаряче...

Погортавши стрічку новин, вимкнув дивайс. Відволікали думки про Софійку. Ніяк не міг перетравити почуте: аналізував, співставляв, прогнозував.

Дощ уповільнював ритм. Поодинокі краплини слізьми стікали по шибці. Крізь відчинену кватирку пробивався запах омитої дощем матіоли. Подвір’я повнилося пташиними звуками. Із запізненням уключив свій гучномовець півень. Серпневе післядощів’я пахло скошеною травою, огорталося буденними клопотами.

З літньої кухні доносилася розмова. Богдан поспішив на сніданок. Крізь ледь прочинені двері кухні хлопець почув моралізаторський бабусин тон: «Нікудишній із тебе вчитель, якщо не міг переконати дитину. Куди гнався? Замучив хлопця. Он і дощ лив як із відра. Замокне трава».

Богдан зрозумів, що йшлося про косіння. Він не дуже розбирався в його тонкощах. Заходячи на кухню, поцікавився: «Чому, бабусю, нарікаєте на дощ і пиляєте дідуся? Краще було не косити?»

Дідусь усміхаючись, підморгнув і промовив: «Недогода нашій бабці ні на печі, ні на лавці. – Стояла некошена трава – погано. Скосили – і тут проблема. Хто ж знав, що серпень зібрався мокроту розводити? Моква ненадовго, а там і сонечко балуватиме. Висохне», – розрадливо підвів риску під суперечкою.

– Так чого ви не спитали, якою буде погода? – здивувався Богдан. – Я б заґуґлив.

– А що твій ґуґлe правду скаже? Мій ревматизм точніший за будь-який прогноз. Дощ на сьогодні зробив справу, а сонце ще з півдня зализуватиме за ним, – впевнено прогнозував чоловік. – То не біда, що намокло. Виснажена спекотнею земля хоч трохи тріщини позатягує. Розпогодиться – просушимо траву.

Розуміючи суть сказаного, Мізинчику стало жаль дідуся. Півстоліття на тракторові відгукуються нічними болями і стогонами. Не раз хлопець допомагав розтирати хворі руки й ноги настоянкою, яку бабуся готувала з білої лілеї, вирощеної в городчику. З кожним роком болячки все більше насідали, залишаючи, як наслідок, покручені пальці ніг та рук. Однак дідусь не здавався, а вперто боровся як традиційними, так і народними методами.