Примирення (ІІІ)

Богдан розплющив очі. Вранішні сонячні промені нав’язливо пробивалися крізь жалюзі. Бабуся мала рацію, коли просила маму не чіпати штори, які надійно захищали від сонця. Не послухала, бо захотіла створити комфорт для батьків, оскільки ті навідріз відмовилися переїжджати до міста. Та як залишити нагріте родинне гніздо, з якого вилітало у світи не одне покоління? І Михайло поруч. Защеміло.

Навряд чи цьогоріч доведеться піти з дядьком на рибалку. Гаряче зараз на сході. Зі світлини за ним спостерігала пара життєрадісних очей. Богдан завжди напрошувався на ночівлю в кімнату маминого брата. Тут по-особливому відчувався юнацько-чоловічий дух, кожна річ таїла в собі загадку років, століть. З інших світлин поглядом пропікали дідусь-афганець, батько-чорнобилець, дядько-атовець. Богдан не раз поряд із портретами рідних підшукував і місце для власного, однак, на сьогодні його світлина, без п’яти хвилин майстра спорту, в новенькій рамочці знайшла місце на комоді.

Через вікно доносилося кукурікання. Це подавав голос півень, який не один рік служив вірою і правдою господарям. Дідусь має на нього певен вид і не дозволяє пустити на юшку. Богдан відслонив жалюзі і прочинив вікно. З подвір’я доносилося клепання коси. Дідусь раз по раз вдаряв молотком по лезу, ніби відраховував прожиті роки. А вони далися йому взнаки. Восьмий десяток невідворотно насідав на плечі, пригинав до землі. Здавалося, що тільки вуса залишилися непідвладні часу.

Роман Іванович, побачивши, що онуку не спиться, кинув клепання й підійшов до вікна. Хитро всміхаючись, напівпошепки поцікавився: «Ну що? До рибалки готов?».

Після виходу на пенсію для нього цей процес став спасінням. Він не сидів, склавши руки, однак, робота на тракторі далася взнаки. Дошкуляли болячки в руках і ногах. Корову довелося продати, городи віддати бажаючим, а сам зайнявся бджільництвом і рибалкою. З медом не дуже вдавалося, а ось вудкар ще той!

Богдан схвально кивнув головою.

– Таки розбудив дитину! – роздалося від літньої кухні.

За мить виглянула бабуся й погукала: «Щастя моє, проснулося, запрошую на сніданок!»

Відмовитися від задоволення посмакувати бабусиними сирниками хлопець не міг, тим більше, що вони лоскотали нюх, як тільки він прочинив вікно.

Родина зібралася за сніданком. Батьки поспіхом поснідали й вирушили додому. Поки дідусь готував начиння для риболовлі, Богдан допоміг бабусі прибрати зі столу й гайнув у малинник. Власне, його не так турбувала малина, як сусідський Володька Задирака.

На подвір’ї Задирак панувала тиша. Минув рік, як хлопці розбили глек. Правда, вони й до того не знаходили спільної мови. Причиною роздору була Софійка, однокласниця Володьки. Богдан був цікавим співбесідником, вони могли годинами спілкуватися, знаходячи спільні теми. Володьку дратувала така прив’язаність дівчини до приїжджого й він старався будь-яким чином завадити зустрічі.

Несподівано щось зашелестіло в малиннику. Мізинчик озирнувся й побачив Вірного, який кинувся до нього. «Усі радіють моєму приїзду!» – міркував хлопець, чухаючи Вірного. – Тільки Володька не висуває носа, ображений. Учора точно його очі випасали наш приїзд. Значить знає». Сум’яття окутали душу Богдана. Не вміє гніватися. Зі всіма знаходив мову, а тут...

Дідусь подав умовний сигнал. Значить, пора вирушати. Мізинчик кинувся в альтанку, закинув футляр із вудками через плече й вийшов до воріт. Раптом він побачив Володьку, який урізнобіч розкидав жарти, привертаючи увагу Софійки до своєї персони. На привітання Богдана не відповів, однак, дівчина, як тільки побачила приїжджого, махнула йому рукою, розвернула велосипед і зникла в кінці вулиці.

Володька неприязно глянув на суперника і цвіркнув крізь зуби: «Не лізь, пошкодуєш!».

Така зустріч не віщувала примирення. Підійшов дідусь і вони вирушили на озеро. Дорога була неблизька. Таємниця, яку повідав рідний, дала відповіді на не одне запитання.

Колись вони дружили із Задираками. Разом навчалися у школі. Із дідусем Володі стали суперниками, коли закохалися в Софію. Зайшло у глухий кут після того, як Нестор дізнався, що дівчина вибрала Романа. Образа на роки розвела юнаків. Нестор виїхав на цілину, а Роман орав українську землю. На початку вісімдесятих Задирака повернувся в село з дружиною, з якою познайомився в Казахстані.

– А чому я ніколи не бачив батька Володі? – поцікавився Богдан. Дідусь, видихаючи, повідав історію, яка зачепила Мізинчика за живе.

 – Виявляється, Задирака середульший – герой-чорнобилець!

В уяві постала трагедія. Вчитель історії Максим Петрович і класний керівник Мізинчика не раз ділився споминами про ті трагічні дні. Він був серед тих, хто, ризикуючи життям, кинувся в горнило смерті. Закінчивши пожежно-технічне училище, молодий лейтенант внутрішньої служби без роздумів відгукнувся відправитися на ліквідацію. Відлік життя для нього став початком «до» й «після». Юнацька безтурботність отримала дозу опромінення й назавжди відрізала шлях до родинного щастя. Йому ще пощастило. Каліка, але живий. Перекваліфікувався й тепер навчає дітей історії.

Утративши багатьох друзів-одногрупників, він знає ціну життю й для вихованців є взірцем життєлюбства. Вони з ним об'їздили півсвіту.

– Агов, Мізинчику, ти мене не чуєш? – відволік від роздумів голос дідуся.