Косар (У)

Спозаранку соловейко витьохкував. Він так завзято взявся за своє, що Мізинчику було не до сну. До того ж уключив свій гучномовець і півень. Це був сигнал до початку робочого дня. До них підключився й дятел, який час від часу вистукував на старій груші власний ритм. До кімнати заглянув дідусь. Він обережно, навшпиньках, підійшов до ліжка й усміхаючись у вуса, промовив: «Годі боки відлежувати, пора за косу братися». Богдан ледь стримував сміх. Йому подобалося, коли дідусь, не дочекавшись відповіді, присідав на краю ліжка й починав розповідати історію. В основному то були спогади дитинства, коли його батько Іван призвичаював до чоловічої роботи. Він добре засвоїв девіз життя: «Щоб у хаті хліб мати, треба спозаранку дбати». Так увесь вік і старався, щоб було з хлібом і до хліба. Правда, коли почали болячки насідати на плечі, а роки робили своє, то вже не так завзято працювалося, але оптимізму не поменшало. Він радів, що має кому передати досвід: підростає онук. Не переймався, що в місті є кому косити газони й це ремесло навряд чи знадобиться Мізинчику, однак, чоловік повинен вміти давати раду всьому. Так міркував дідусь, очікуючи на пробудження онука. Останній ледь стримувався, щоб не засипати його запитаннями. Підгледівши, що той уже не спить промовив: «Хитруняко, розплющуй, розплющуй очі. Бачу, що луснеш від цікавості. На тебе сьогодні таке чекає...».

Богдан, відчувши, що його викрито, піднявся, обійняв рідного й заглядаючи у вічі, поцікавився: «Коситиму?»

Хлопець ще в минулому році випрошував косу в дядька Михайла, але той навідріз відмовив: «Підрости трохи, а тоді й косу в руки!»

Дідусь, витримуючи павзу, продовжив: «Коситимеш, але ще треба й інструмент налаштувати».

Зважаючи на те, що онук уже на ногах, запитав: «Ну що, до праці?» Хлопець кивнув, погоджуючись, і взявся застилати ліжко.

Серпневий ранок, укритий росою, владно брався за своє: гавкало, нявкало, мукало, рохкало, тарахкало. За деякий час до ранкової мелодії приєдналися звуки клепання. Знаний косар-хлібороб терпляче повчав мистецтву налаштовування знаряддя до роботи.

– Клепати косу важче, ніж клепати язиком, – жартував, показуючи онукові, як у руках тримати лезо. – Будеш ловити ґав – то можеш і травмуватися.

Богдан – ні пари з уст. Він усердно стежив зв рухами дідуся, час від часу стараючись йому підсобити.

– А знаєш, як перевіряють якість леза? – поцікавився вчитель. Богдан ствердно кивнув. Він добре пам’ятає, як дядькові поліз під руку. Минулоріч таке питання з’ясовував у нього, коли той «увірвав» косу. Наступаючи косареві на п’яти, Мізинчик засипав його «чомучками». Той трохи нервував, бо не любив, коли під руку лізли. Однак цікавість племінника подобалася й він, передихаючи, розповідав тонкощі ручного косіння бур’яну. І раптом заскреготіло у траві, різонуло неприємним звуком. Дядько, червоніючи, кинув: «Казав, не лізь. На, маєш нову роботу». Він нахилився й підняв зламане лезо.

Для Богдана пригода пішла на користь. Тоді дядько добряче упрів, поки ремонтував інструмент. Він, утримуючи лезо за «п’яту», вдаряв по ньому, щоб переконатися, наскільки якісне. «Чистий звук», – значить служитиме довго. – Якщо дзвін глухий і переривчастий, то таке лезо неякісне і служба його буде короткою».

За хвилину-дві хлопець відтворив минулорічний урок. Роман Іванович радів, що онук ніколи не зупиняється на півдорозі: що не з’ясував, то обов’язок шукатиме відповіді.

– Подай мені цвях, – попросив. І як тільки той опинився в руці, провів ним поперек леза.

– Глянь, що бачиш? – поцікавився.

Богдан побачив невеличку стружку. «Значить, метал добре загартований. Не заощадили», – впевнено сказав дідусь.

Узявши лезо за «п’яту», впер його носиком у лавку і злегка натиснув на нього. Воно рівномірно зігнулося, а як тільки відпустив, то прийняло вихідну форму. – Значить, усе окей, – зрадів експериментатор.

– А що ще могло бути? – поцікавився Богдан.

– Якщо залишиться прогин, значить, термообробка була неякісною, – пояснив.

Поки чоловіки налаштовувалися до косіння, бабуся готувала сніданок. Вона знала, що онук обожнює її сирники, тому щораз старалася побалувати смаколиками. Вона час від часу кидала оком у їхній бік і прислухалася до розмови. «Маємо щастя на мудрості літ (слово «старість» категорично відкидала, намагаючись тим самим не згадувати про вік). Як Роман мріяв про онука!» – роздумувала жінка.

Із приїздом Мізинчика їхня усталеність набувала приємних клопотів. Вони молоділи на очах, у рухах відновлювалася вправність, забували про болячки. Спілкуватися з ним було насолодою. Змалку привчений до поваги, він не створював проблем, а тепер ще й плечі свої підставляє, хоч і дитячі.

– Косарі, а чи не пора підкріпитися? – гукнула, викладаючи сирники на тарілку.

– Бабусю, ми ще налаштуємо кісся, а тоді й за сніданок, – задьористо відповів онук, подаючи дідусеві деталь.

Він бачив, як минулого літа дядько приніс молоду ялину, сушив в тіні у вертикальному положенні. Чув, як сперечався з дідусем: «Можна було не морочити голову ним, купити в магазині», – переконував батька. Однак то була марна справа щось доводити, коли йшлося про улюбленця.