Володька (ІУ)

Зозуля прилетіла. Як сніг на голову. Ні-ні. Для Володі – це найбажаніший день у році. Він знав, що обов’язково приїде мама.

Не переймався, коли бабуся називала маму «зозулею». Мала на те право. Невістка після смерті Миколи ніби не своя стала: то сміється без причини, а то заб’ється в куток і плаче, плаче. Депресія!

На той час у село приїхали іспанці будувати комплекс. Шукали кухарку. Після закінчення кулінарного технікуму Валентину направили в Журавлине. Познайомилася з Миколою, батьком Володі. За рік і весілля справили. Якби не Чорнобиль?! Не по одному життю пройшовся. Зразу якось не відчувалося. А потім із кожним роком усе більше давалися взнаки болячки. Грошей на лікування не вистачало. Валентина крутилася, як муха в окропі, зранку до вечора бігаючи по роботах. Однак і цього було замало. Порадили поїхати за кордон. То був вихід, коли можна було за два-три місяці заробити, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Де був раз, там і десятий. Грошей заробила, однак, а чоловіка так і не врятувала. До того ще й у селі подейкують, що й Володька нерідний Миколі. Та чи варто лізти в душу? Натерпілася.

Іспанці, можна сказати, і врятували Валентину. Підкинувши малого свекрусі, вона днями готувала для чужих. За два роки комплекс було збудовано. Бенігно частенько задивлявся на українку. Йому подобалося спостерігати, як усе горіло в її руках. Жінка не звертала уваги на іноземця, бо по сусідству жив Михайло, який пообіцяв другові піклуватися про його сім’ю. Обіцяв. Але і йому довелося поїздити по світах. Михайло, відчуваючи, що не видряпається з безхліб’я, вирішив і собі податися в пошуках кращого. Мав золоті руки, то в часі знайшов гарну роботу, але втратив Валентину. Вона все-таки поїхала з Бенігно, який пообіцяв прилаштувати її кухаркою в ресторан брата. Обіцянки-цяцянки.

Іспанія її зустріла непривітно. Правда, вона до неї ще й не доїхала, як обман Бенігно було викрито. За два роки Валентина вивчила іспанську, розуміла й могла спілкуватися. Коли проходили таможній контроль, почула, як іспанці докоряли Бенігно за обман жінки. Виявляється, ні брата, ні ресторану немає. Жінці потемніло в очах. «Може краще повернутися?» – мучило сумління. – А як жити далі? Що скажу людям?». Хвилинна слабкодухість відступила, коли до неї підійшов Аарон, бригадир іспанців, і запевнив, що допоможе.

Так і було. Він влаштував у кав’ярню, яку відкрила українська родина. Це був маленький будиночок у центрі міста, який залишився після смерті господаря, якого вони доглядали. Він частенько тут бував, любив смакувати варениками, особливо з сиром і кропом. Навіть пісню знав «Із сиром пироги…», яка частенько звучала у кав’ярні. Прийняли як рідну.

Валентина варила, пекла. А вже ось другий рік, як спромоглася на власний бізнес. До того ж і особисте життя влаштувала. Приїхала забрати Володю.

Мізинчик перегорнув останню сторінку пригодницького роману й кинув погляд у бік подвір’я Задирак. Анічичирк. Домовилися ж щоранку бігати на озеро купатися! Сьогодні ще має бути і святковий заплив! Минув місяць, як хлопці знайшли спільну мову. Щоранку, поки почне припікати, Богдан давав уроки плавання всім бажаючим. Це була нелегка праця, але необхідна. Гуртків у школі не було, в більшості пізнавали науку дідівським способом: вивозили в човні серед озера, а потім, нібито човен ненароком похитнувся й дехто опинявся «за бортом». Таким чином, умикаючи самозбереження, доводилося вибиратися з води. Богдан навчав по-цивілізованому. Він, кандидат у майстри спорту, знається на тонкощах, як триматися на воді чи у воді, як надати першу допомогу. Хоча й сам пройшов випробовування човном. Коли п’ятирічний Мізинчик, заглядаючи, де зимують раки, випав із човна, то було не до жартів. До цих пір згадують пригоду, бо з неї розпочався шлях до Олімпу. Не злякався води, а почав руками й ногами вигрібати. Й поплив... Першим тренером став дядько Михайло, який допоміг і страх перебороти й воду полюбити.

Увагу від спогадів відволік павук, який, незважаючи на сусідство хлопця, на кущі смородини впевнено ткав мережану сітку, яка з кожною ниточкою блискотіла від вранішнього сонця. Він дбало кінчик нитки зачепив за гілку, а потім протилежний прикріпив до поверхні на іншій стороні кута. Дійство відбувалося на очах. Воно захоплювало послідовністю дій. Павук був майстром своєї справи, бо не минуло й півгодини, як у сітку потрапила здобич – здоровенна муха.

Раптом крізь прочинене вікно в будинку Задирак учинився лемент. Кричала бабуся, просячи онука повернутися. За мить із хати кулею вилетів Володька і зник між деревами. За ним вибігли бабуся й мати. Старша, витираючи заплакані очі, дорікала: «І нащо було дитині псувати свято? Сказано, що не хоче. Зозуля».

Валентина, зогледівши Богдана, запитала: «А чи не знаєш, куди міг податися Володька?». Богдан догадувався, однак, вирішив не видавати друга, поки не дізнається про причину втечі. Брехати не вмів, відводячи погляд у бік, відповів: «Поки не знаю. Як тільки знайду, то дам знати».

– Поговори з ним. Переконай, щоб їхав зі мною в Іспанію, – не вгавала жінка, шукаючи підтримки в підлітка. – Я вже і школу знайшла.

– Гаразд, – відповів хлопець і кинувся геть від зозулиної нав’язливості. Він здогадувався, де міг заховатися Володя. Неподалік від озера вони змайстрували курінь, який служив їм сховком і від дощу, і від сонця. Найбільше подобалося в ньому ділитися планами, мріяти, згадувати минуле.

Богдан вийшов на дорогу, що вела до озера. Раптом велика сіра хмара закрила сонце. Зірвався вітер, який намагався відігнати сіру. Загриміло. Блиснуло. Богдан із першими дощовими краплями заскочив у курінь. У кутку схлипував Володя. Побачивши друга, ледь стримуючи сльози, видавив із себе: «Не поїду. Де вона була, коли я хворів? Згадала». Хлопець, ковтаючи слова, зрошені дитячими спогадами, говорив, говорив. Ставив запитання й сам відповідав.