У літо (І)

Канікули! Богдан кинув рюкзак на заднє сидіння й сам зручно вмостився у старенькому фольксвагені. Дорога неблизька, однак, бажана. Скільки себе пам’ятає, як тільки весна наповнюється п’янкими запахами, його відправляють «на вакації» в село до дідуся й бабусі.

– Синочку, ти вже у мріях, – відволік від спогадів голос матері.

– Ні, матусю, я на сьомому небі від щастя, – згадав улюблений вислів бабусі Софії.

Як тільки автомобіль зупинявся, він біг назустріч рідним. Бабуся, міцно пригортаючи мізинчика, щораз шептала йому про це щастя. Він його за руку не тримав, а небо бачив над ними голубе-голубе. Може за хмарами там є ще декілька його невидимих шарів?

– Ну, що, Мізинчику, в путь? – стрепенув від роздумів голос батька.

– У путь! – ствердно вигукнув і прив’язав пасок безпеки. Богдан старший привчив до порядку. «Здоров’я – найдорожчий скарб. Безпека на дорозі – запорука його збереження», – запам’ятав батькову науку.

Автомобіль мчав назустріч літу. Богдан спостерігав, як батько вправно об'їжджає ямки, як міцними руками впевнено тримає кермо. «За рік я вже сидітиму біля батька, а там і права отримаю. Буду підмогою йому в дорозі», – міркував хлопець.

Легенька музика й ніжний голос матері заколисували Мізинчика. Він, підсунувши під голову подушечку, яку завжди возили з собою, поринув у сон. До нього доносилася розмова батьків, але сновидіння міцно взяло його у свої лещата. І вже він нісся назустріч полю, на якому дідусь Роман засівав власну долю сподіваннями на щедрий урожай жита, щоб у «щасті жилося»... Поспішав за Вірним, який завжди супроводжував його чи до лісу, чи до озера. Найбільше подобалося крутитися біля дядька Михайла, знатного фермера, який відає, де живуть «крутелики» …

Крізь сон-дрімоту Богдан почув гуркіт техніки. Батьків у салоні автомобіля не було. Висунувши заспане обличчя у вікно, побачив, як по дорозі неслися бронетранспортери. Вони несли на схід підмогу. Не один десяток мужніх чоловіків відгукувався на побажання повернутися з перемогою й надією на мир.

Хлопець краєм ока побачив, як мама витирала заплакані очі, а почуте зачепило за живе.

Нарешті дочекавшись, коли колона зникла за пагорбом, а батько взявся за кермо, Богдан ледь видавив із себе: «Матусю, ти ж казала, що дядько Михайло повернувся?»

Жінка, ледь стримуючи сльози, відповіла, що він мусив залишитися, поки прибуде підмога.

Надвечір’я насідало на останній весняний день. До села ще добру годину їхати. В автомобілі запанувала тиша. Кожен по-своєму пропускав побачене: Богдан старший думав про друга, який тримає оборону в селі N на Донбасі; Марія вимолювала в Бога повернення брата додому, якого не бачила з минулоріччя. Богдан молодший, почувши новину, задумався, що тепер без дядька нелегко буде тримати оборону в селі. Загострилося протистояння в Журавлиному: вже третій рік Володька Задирака, тамтешній авторитет, ніяк не йде на контакт.

Тільки дядько Михайло вмів розрулити ситуацію. А тепер?

Нарешті завиднілося село. При в’їзді біля колодязя на сторожі стояв журавель, а на дереві гніздилися бузьки – вартові спокою в Журавлиному.

На воротах дідусь зустрічав найдорожчих гостей. Ховаючи щастя зустрічі в пишні вуса, він, накульгуючи, підійшов до фольксвагена. Запитливо заглянувши в салон, сказав: «Усі жданики поїли, виглядаючи вас».

– Мізинчику, вилітай, – відчиняючи дверцята, запросив. Богдан, як тільки висунувся з автомобіля, потрапив в обійми дідуся. Той, міцно пригортаючи онука, куйовдив кучерявий чуб, прицмокував, радіючи найбажанішому гостю. Біля ніг лащився Просько. Богдан відчув, як крізь шпаринку в паркані, його пасе пара очей. Різко повернувшись, хлопець гукнув: «Володю, привіт! Заходь!»

За огорожею ані шелесь.

Розпростерши крила, до воріт летіла бабуся. Вона вхопила в обійми щастя, пригорнула й завмерла в радості.

– Бабусю, ти на сьомому небі? – запитав онук, спостерігаючи за її реакцією.

Біля воріт роздалося сміхом. Стрепенувшись, відчинили ворота, пропускаючи автомобіль на подвір’я.

Видно, що тут очікували на приїзд дорогих гостей. Пахло акацією й пиріжками. Вірний, скориставшись безконтрольністю ситуації, поцупив зі столу курячу ніжку і смакував разом із Проськом. До півночі подвір’я Рибальських гомоніло, сміялося, дивувалося. За радістю зустрічі спостерігав щербатий місяць із високості та пара очей через шпаринку паркану.

Вакації.