Розділ1

З пробудженням владики ранкова метушня розтанула як іній, що вибілив за ніч дах святилища Кибели(1). Після цієї метушні довгі, нескінченні коридори із зачиненими дверима, з яких ніхто не виходить, здаються дивними, нежитловими чи покинутими, ніби всі, хто ними ходили, разом зникли, випарувалися, розчинилися у крижаній воді весняного Понта(2). Зазвичай по таких пустельних коридорах людина бродить у кошмарних снах, лякаючись, що не може знайти виходу зі смертельного лабіринту.
   У мене ж, таке почуття, ніби я щойно прокинувся і приходжу до тями після місяців безцільного існування. Як не дивно, але моя любов до тіньового боку життя зі смертю старого Сатира зникла без сліду. Щасливий уже тим, що це завдання я не провалив і вижив, став для молодого боспорського царя товаришем. Бачу, що архонти Боспора та чиновники при дворі ні в що не ставлять молодого Левкона, але поки що палець об палець не вдарив, щоб допомогти своєму владиці.
   Своєму?
    Здається, зовсім недавно я жив із мрією радянського офіцера служити Батьківщині, а тепер служу цареві. Хоч і службою життя при дворі владики сам я не назвав би. Так, існування...
    "Батьківщина-мати" - це вираз я чув у минулому житті багато разів. Що для мене цей образ? Тут все просто: людина любить рідну матір, а не чужу. Адже рідна більше дбає про нього! І батьківщину люблять як рідну матір, але вся річ у тому, що немає тепер у мене Батьківщини! Людина не може мати дві батьківщини. У жодній мові слово "батьківщина" немає множини. І Батьківщина моя залишилася там, у майбутньому, у цьому світі її я поки що не зумів відшукати...
   Опинившись на становищі царського друга, я мав достатньо часу на роздуми. Ким я міг стати, лишаючись скіфом, нехай вождем? Дивне питання якщо виключити мою ідейність, весь багаж якої я без втрат забрав із собою з минулого життя. У цьому новому світі, багатому на події та враження, з очей моїх звалилася завіса, і я став розуміти, що ідеї, хай навіть найвищі й благородніші, втрачають свою цінність у "руках" людського лиха. Я б навіть сказав, що величезна приваблива сила піднесених ідей, їхня здатність захоплювати людей, вводити в обман така велика, що створює небезпеку. На жаль, людина, яка робить свої жалюгідні відкриття, не в змозі передбачити їхні наслідки. Мої відкриття, наприклад, призвели до апатії та поневолення. Лінь взяла мене в полон.

Мабуть велич і краса Пантікапея(3) позбавили мене волі приймати якісь рішення, діяти? Щаслива - так ще називають Ольвію тепер мені здається лише передмістям столиці Боспорського царства. А сам я ніби в заціпенінні, розчинився у вині та ласці палацових гетер, як і мій Альтер Его - Фароат, що майже не нагадує про себе ці кілька місяців після втечі боспорців від стін Феодосії.
   Живу я тепер під одним дахом із царем у головному з палаців акрополя – так званого Верхнього міста, відбудованого на єдиному пагорбі. Храми, палаци і колонади тут змагаються у величі, а чудові статуї та грізні вежі укріплень у монументальності. Нижче акрополя терасами спускаються будинки-фортеці шановних громадян Пантікапея грецького походження, еллінізованих скіфів, які досягли успіху на службі у Спартокідов(4). Ще нижче починається царство глинобитних халуп та кривих, запорошених вулиць, населених робочим людом. Там розташовуються і заїжджі двори, і загони для худоби, і майстерні, де трудяться гончарі, ковалі і шорники, мнуть шкіри кушніри і дзвенять ножицями кравці, над брилами граніту і мармуру надсадно вухають раби - помічники скульпторів і скриплять важкі жорна на ручних млинах..
   Все, що виробляється тут, безперервним потоком викидається на ринкову площу, де день у день йде галасливий, багатолюдний торг. Продавці кричать на покупців не тому, що злі. Їхні голоси тонуть у реві стад, іржанні коней і блеянні отар у загонах меотських купців. Покупці теж кричать, збивають ціну. Торг тут не лише доречний, а й вітається. На околицях площі чути скрип коліс селянських возів, які щоранку прибувають з навколишньої хори, і удари бичів наглядачів, які супроводжують партії рабів до порту.
   Неподалік ринкової площі розташований портовий район з гаванню та доками на півсотні кораблів. Там теж багато будинків і людей, великі склади, харчевні, будиночки портових гетер і навіть храм Афродіти – богині кохання. Гострий запах копченої та солоної риби, тяжкого сморіду рибозасолювальних сараїв за портом змінюється гнильним і трупним від купи овочів, гною та труни забитих тварин. Жебракі обірванці подібно до безтілесних тіней рухаються, намагаючись бути непомітними. З-під брудних ганчір'я на їхніх головах видніються схудлі безкровні обличчя. Ці люди якось примудряються виживати на міському смітнику. Іншим пощастило більше. У Пантікапеї завжди багато веселого і святкогого народу і є де провести час із задоволенням, ніж я зазвичай, коли мій цар дозволяв, і займався в компанії Ліда. Цього скіфа я сам відіслав до боспорців, шпигувати. Вже не знаю, як йому вдалося переконати тоді ще царевича Левкона в моїй абсолютної лояльності Боспору, адже сам я був у нестямі, але син Сатира Ліду повірив і наблизив його пана - відважного скіфського вождя до двору. Звісно, лукавлю: так сталося, що рятуючи себе, зміг захистити й царевича.

Я вийшов на терасу палацу і після пориву холодного вітру, що збив подих, сон залишив мене остаточно. Цього раннього весняного ранку почуваюся майже щасливим. Адже вчора до порту прийшов корабель із Херсонеса і Лід опинився там випадково, не навмисне - як сам він пояснив мені. Пройдисвіт купив особливого раба. Цей пронира - мій товариш по чарці має якісь темні справи з кимось із наглядачів над худими і похмурими рабами які від зорі до зорі копошаться в рибозасолювальних сараях. Я вважав за краще не втручатися в ці його справи. І як виявилося – правильно. Доля-лиходійка повернула нам Авасія. Як хлопець став рабом, доки не знаю. Мій друг і охоронець учора виглядав неважливо. Запалені повіки та очі-лужки, він так і не зміг їх відкрити. На його щоках відбилися складки парусини, на якій він лежав і я, тільки-но побачивши його, прийняв ці смуги за страшні шрами. Почувши мій голос, він заплакав. Втішати його я не став. Стояв і дивився на жовте обличчя в чорнуватих плямах підсохлої крові, перебитий ніс і рідкі довгі вуса, скуйовджену бороденку, яку він постійно чухав. Коли Авасій простягнув до мене страшенно чорні руки, настільки брудні, ніби обросли водоростями, я відчув, як від нього огидно пахне і здався: наказав Ліді подбати про товариша, відклавши всі запитання на завтра. Сподіваюся, сьогодні дізнаюся щось про Алішу і нашу дитину. Тривожуся не тільки я. Фароат з'явився із закутків спільного розуму і солідарний зі мною – привід для тривоги є!
   Колись, у минулому житті, мене називали іншим ім'ям. Пам'ятаю, як отримав припис і спускаючись сходами, кивнув козиряючому мені міліціонеру, а в голові ворухнулася ідіотська думка, що, можливо, я йду цими сходинками востаннє, що сам того не підозрюючи, йду туди, звідки немає повернення. Чуття?
   Потім була довга подорож поїздом, літаком та автомобілем до центру Європи та провал місії. Думаю, що тоді в Мюнхені разом із Петром Охрипенком, до ліквідації якого готувався так старанно, я теж помер, отримавши кулю в потилицю. Здогадуюсь, що якимось неймовірним чином моя свідомість чи душа на той момент опанувала тіло юнака-скіфа, якому дісталося по голові каменем від пращника-меланхлена. І тепер обидві наші свідомості вживаються в одному тілі. Втім, Фароат майже ніяк не намагався вплинути на мої рішення, а іноді, коли справа стосувалася його коханої Аліші, то я сам поступався йому і ніби міцно засинав без сновидінь. Вважаю, що Фароат легко міг би позбутися сусіда-вселенця, але хлопець щиро вважає мене чимось на кшталт голосу Бога у своїй голові і мліє – тоді дію я.
   Аліша врятувала хлопця від неминучої загибелі, вивівши його із захопленого кочівниками містечка, та супроводжувала його до Ольвії, де залишилася з племенем паралатів, щоб виносити та народити дитину. А Фароат пішов на війну, тоді ще не знаючи з ким.