Розділ 30

Амелія

Проходить декілька секунд, перш ніж хтось із нас рухається.

Даніель мало не накидується на Федеріко, тримає хлопця за комір і ледь не душить, злісно дивлячись на менеджера.

— Якого біса?! — запитує він.

— Даніель, годі! Відпусти його! — кричу я, кладучи долоні на груди хлопця і відштовхуючи від співробітника. — Заспокойся!

Даніель не опирається і відпускає Федеріко, роблячи декілька кроків назад. Я кладу долоні на його обличчя, намагаючись достукатися до нього.

— Поглянь на мене, Даніель, — благаю. — Будь ласка, поглянь на мене.

Він опускає погляд з менеджера на мене і я не помічаю там нічого іншого, як злість, біль та розчарування. Невже він справді засумнівався у мені та моїй вірності? Він справді подумав, що я здатна зрадити прямо у нього за спиною?

— Прошу, давай підемо звідси, — тихіше промовляю, стираючи з його щоки сльозу. — Усе зовсім не так, як ти міг подумати.

Його напружені м'язи трішки розслабляються під моїми дотиками, але він досі розлючений. Я не знаю, як повинна заспокоїти його.

Він схожий на справжнісінький шторм.

Самий його епіцентр.

І все, що може його врятувати — це вітер, який розсуне хмари, або сонце, що освітить шлях.

— Збирай усі свої речі і працюй сьогодні сам, — шипить Даніель хлопцю і хапає мене за руку, тягнучи з готелю.

Федеріко мовчить, стоячи на місці, доки мій розгніваний хлопець забирає нас подалі звідси.

За двадцять хвилин ми опиняємося в будинку Даніеля. Автомобіль мало не летів сюди на великій швидкості. Він нічого за весь цей час не каже, але намагається мене не лякати.

Щойно він виходить з автомобіля, то, здається, за декілька секунд опиняється поруч зі мною і після цього підіймає з сидіння, тягнучи мене за зап'ясток.

— Даніель, відпусти, — мало не плачу.

Його рука занадто міцно стискає мій зап'ясток. Він веде мене до будинку.

— Мені боляче.

Перша сльоза все таки капає з моїх очей, але я не можу забрати руку. Він надто міцно її тримає.

Даніель відчиняє двері будинку і заводить мене першою туди.

— Будь ласка!

Хлопець зачиняє двері вільною рукою і відпускає мене. Я врізаюся у стіну, чого ніхто з нас не хотів, але не звертаю на це уваги. Мені навіть не боляче.

— Що там, трясця його матері, сталося?! — запитує хлопець. — Що?! — сильніше кричить він, вдарячи кулаком в стіну справа від моєї голови.

Я здригаюся, пускаючи сльози на волю. Зараз мені справді страшно. Я ніколи не бачила його таким, але все розумію.

Якби я побачила його з іншою так близько, то вела б себе ще гірше.

Даніель робить декілька кроків назад, занурює пальці у своє волося і розкуйовджує його, потираючи шкіру голови.

Він намагається контролювати шторм, але в нього не виходить.

— Даніель, — тихо звертаюся, шмигаючи носом. — Я б ніколи...

— Я знаю, знаю! Але те що я бачив...

— Це не те...

— Я знаю! Але це зводить мене з розуму!

— Заспокойся, прошу...

— Я стільки часу намагався завоювати твою довіру. Хіба марно?

— Ти не довіряєш мені?

— Я не довіряю йому!

— Тоді в чому проблема?

— Чому ти постійно з ним бачишся? Хто він для тебе?

— Він мій начальник і нічого більше. Я тобі вже про це казала! Що на тебе найшло, Даніель?

— Ти моя кохана дівчина, чорт забирай! Я не можу спокійно реагувати на ваше спілкування!

— Ти ще на чолі мені напиши, що я твоя власність! Так всі будуть знати і тоді до мене точно ніхто не підійде!

Він декілька хвилин мовчить, підбираючи відповідь. Ми вдвох дивимося одне на одного, сверлячи злими поглядами. Ця розмова почала дратувати і мене.

Через декілька секунд на його обличчі з'явилася маленька усмішка і він якось дивно поглянув на мене.

— Заплющ очі.

— Навіщо?

— Просто заплющ.

Я так і зробила. Заплющила очі за його проханням.

Не чула, як від дістав з тумби чорний маркер.

Не чула, як він відкрив його.

І тільки коли прохолодний стержень торкнувся мого чола, я розплющила очі і побачила, як Даніель тримав зубами чорний ковпачок.

— Дідько, я не в прямому сенсі це казала! — закричала я, намагаючись вирватися з його обіймів.

— Зате тепер всі будуть знати, що ти моя дівчина, — він задоволено посміхається і повертає маркер на місце, доки я розгнівано дивилася в зеркало і помітила на чолі надпис «Дівчина Даніеля».

— Йди сюди! — беру маркер до рук. — Зараз я тобі теж дещо на чолі напишу!

Він почав сміятися і бігти сходами догори. Я одразу ж побігла за ним. Наша сварка перетворилася в квача. Він бігав надто швидко, хоча скоріше за все просто швидко ходив, поки я ледве-ледве, перебираючи менш довгими ногами, бігала за ним з маркером в руках, розкидуючись в бік хлопця різним лаєм.

Пізніше я втомилася бігати за нии і пішла до ванної змивати з себе його витвір мистецтва.

Добре, що маркер хоч змивався.

Даніель

Лежучи прямо посеред вітальні з Амелією в моїх обіймах я нічого іншого не хотів.

Мені не потрібна була робота. Не потрібні були інші люди.

Тільки я та вона.

Я переконався, що не завдав їй надто сильного болю, доки був розлючений і декілька разів просив пробачення перш ніж нарешті ми обоє заспокоїлися.

— Ти був схожий на шторм, — раптово, але тихо, промовила Амелія.

— Чому шторм? — запитую, розглядаючи вогники на вікні від вуличних ліхтарів.

— Такий раптовий, темний... — продовжує дівчина, водячи вказівним пальцем по шкірі моєї руки. — Але водночас цікавий, привабливий і таємничий.

— Ти знаєш, що в мене від тебе жодних таємниць.

— Я не хочу, щоб це повторювалося, — продовжує дівчина, ніби не чує мене. — Хочу зробити з тебе сонячний день. Хочу, щоб ти був сонцем.

— Мені не потрібно сонце.

Вона підіймає на мене погляд і темно-карими очима просить пояснити думку.