Розділ 27

Даніель

— Пробач, але я вважаю це зараз невчасно. Зачекаємо трішки.

Амелія відмовилася їхати до моїх батьків вже вдруге, тому сьогодні ми знову проводимо час разом. Ще один день, коли наші плани пішли коту під хвіст.

— Чому ти так не хочеш туди їхати? — запитую.

— Тобі не здається, що ми квапимося? До того ж, мені вистачає, що ти їдеш зі мною додому, на весілля Руслана.

Ох, так. Весілля. За три тижні.

— Потрібно поїхати в торговий центр і купити тобі сукню, — посміхнувся я, обіймаючи дівчину.

— В мене вдома є сукні. Я вдягну якусь з них.

— Дозволь мені все таки купити одну. Це буде маленьким подарунком.

— Це не маленький подарунок. Я не хочу, щоб ти витрачав гроші, — відповідає Амелія. — Достатньо того, що ти купив костюми та кросівки.

— Я не можу побалувати свою дівчину? — цілую її в шию і вона тихо сміється.

— Можеш, але потім я тобі не злізу з шиї. Не варто купувати.

— Це ми ще побачимо.

Амелія

Близько 7 години вечора Даніель повів мене на прогулянку. На вулиці була прекрасна погода та й до того ж людей майже не було. Ми ходили до місцевого озера, пройшлися центром міста і коли почало темніти, то поверталися до готелю, де планували сьогодні разом заночувати.

Йдучи доріжкою в парку, я відчувала, як сильно болять ноги. Я ненавиділа перші рази, коли взуваєш нові кросівки. Мене постійно боліли від них ноги.

— Даніель, зупинися, будь ласка, — скиглю я і сідаю на найближчу лавку.

— Що сталося? Тобі погано? — він присідає переді мною і кладе руки на мої ноги.

— Ні, просто кросівки натерли ноги, — скиглю від болю і зажмурюю від цього очі, розв'язуючи шнурівки.

— Дозволь мені.

Він обережно забирає мої руки, розв'язує і повільно знімає кросівки, намагаючись не викликати ще більшого болю. Слідом за ними він знімає шкарпетки і кладе все в бік.

— У тебе мозолі, — каже хлопець, розглядаючи мої стопи. — На твоє щастя, я підозрював, що це буде, тому взяв пластирі.

Я зробила декілька ковтків води і спостерігала за хлопцем, який обережно наклеював пластирі на ранки. Здавалося б звичайна допомога, а як було приємно отримувати її від нього.

Даніель відклав мої кросівки вбік, вдягнув назад шкарпетки і підвівся на ноги.

— А я ж казав тобі, що варто було брати розмір побільше. А ти все: «Ні, ні, вони нормальні. Підійдуть і такі», — він викинув папірці від пластирю і, важко видихаючи повітря з легень, обернувся до мене спиною, після чого присів. — Залазь.

— Навіщо?

— Віднесу тебе до готелю. Сама ти не дійдеш, бо буде ще гірше.

— А кросівки?

— Я понесу в руках.

Посміхаюся, червоніючи, і з допомогою Даніеля сідаю на його спину. Він просовує руки під мої коліна і тримає мене, беручи кросівки.

Напевно, це виглядає дотепно та мило.

Посміхаюся, скуйовджую його волосся, отримуючи погрози від хлопця, після чого тихенько сиджу, доки він несе мене до готелю. Добре, що тут недалеко.

Прийшовши до номеру, Даніель відпустив мене і допоміг знову зняти шкарпетки. Він дав мені тапочки і велів не чіпати ногу, поки піде в аптеку по крем.

***

Ніяк не можу заснути, через кляте безсоння. Лягаю на один бік, потім на другий, шукаю якусь зручну позу, але все ніяк не можу заснути. В кінці кінців я розбудила цим Даніеля.

— Що таке? — запитує хлопець.

Він бере телефон і дивиться, котра зараз година.

— Ти взагалі час бачила? — сонним голосом бурмоче Даня.

— Бачила. Я не можу заснути.

— Таргани в твоїй голові все ніяк не закінчують вечірку? — з посмішкою запитує хлопець.

— Бовдур! — ображено відсовуюся і відвертаюся від нього.

Не проходить і п'яти секунд, як він обіймає мене і тягне назад до себе. Я посміхаюся і деякий час так лежу, але потім обертаюся обличчям до Даніеля.

— Дань...

— М? — сонно бурмоче хлопець.

— Я хочу їсти..

— Зараз ніч, Амеліє. Спи. Вранці я замовлю нам сніданок.

— Я не доживу до ранку. Якщо я помру з голоду — моя сім'я тебе не похвалить, — відповіла я. — І твої друзі теж.

— Господи, навіщо мені було цих стосунків? — він важко видихає повітря з легень і підіймається з ліжка, вдягаючи штани.

— Куди ти?

— На кухню. Маркус часто залишає там готову їжу для мене, тому що я люблю попрацювати вночі. Зараз щось знайду тобі, принесу і після цього ми будемо спати аж до самісінького ранку. І затям, я піднявся тільки тому, що ти назвала мене Даня.

Посміхаюся, після чого він йде, залишаючи мене одну в номері. Я підіймаюся з ліжка і чую, як починає дзвонити телефон хлопця. Цікаво, хто може йому дзвонити посеред ночі?

На екрані видно ім'я Лара, але я не встигаю прийняти виклик, тому що телефон припиняє дзвонити.

Хто така Лара?

Не наважуюся подзвонити їй, тому просто кладу телефон на місце. Сотні дурних думок крутяться в моїй голові, як це зазвичай буває у всіх людей. Даніель зараз мені все пояснить. Обов'язково. Сподіваюся, це не є ще одна таємниця, не зрада, не брехня і щось тому подібне.

Через декілька хвилин він повертається з розігрітою лазанью. Данеіль, на диво, теж їсть зі мною (ну або просто складає мені компанію, щоб впевнитися, що я потім буду в ліжку, а не бродити по готелю) .

Ми сидимо деякий час в тишині, за столом у вітальні, але потім я не витримую думок в голові і вирішую запитатися у хлопця:

— Хто така Лара? 

Він ковтає прожований шматочок і схвильовано дивиться на мене.

— Вона дзвонила?

— Так. Вона дзвонила.

Він нічого не каже і хутко йде в спальню, щоб взяти телефон. Повертається Даніель уже тримаючи його біля вуха і чекає, щоб та дівчина відповіла на дзвінок.

— Хто така Лара? — запитую знову, але він тільки прикладає палець до своїх губ.

— Лара? Де ти? — пауза. — Агов? Чому ти плачеш? — Трясця. Я зараз вдягаюся і їду до вас. Ні, цього разу я приїду і ти більше там не залишишся.