Розділ 23

Вислизаю з обіймів Даніеля та йду до кухні. Ця розмова не зможе відбутися, якщо я не заспокою себе хоча б маленькою порцією алкоголю.

Починаю шукати келихи для вина, але Даніель, здається, розуміє, що я хочу зробити, тому відводить мене до барної стійки, допомагає сісти, тримаючи за плечі, і сам витягує келихи. Хлопець також бере пляшку з вином і кладе переді мною, наповнюючи келих алкоголем. Він заповнює напоєм трішки більше половини обидва келихи і кладе пляшку на місце.

— Це все, що я тобі дозволю випити. Ця розмова має пройти в тверезому стані, а не так, як ти хотіла минулого разу.

Я сумно посміхаюся йому і дякую. Даніель сідає навпроти і уважно дивиться на мене. Я беру келих, роблю маленький ковток, і кладу його назад, на поверхню стійки, утримуючи двома руками. Починаю думати з чого ж почати. Відчуваю, як трусяться мої руки, тому підіймаю долоню і дивлюся на неї. Чоловіча рука накриває її і обіймає своїм теплом.

— Я з тобою, дівчинко, — тихо промовляє хлопець. — Якщо ти досі не готова, то не варто цього робити.

— Я готова, — відповідаю одразу ж, без всіляких вагань.

Важко видихаю повітря з легень і знову прокручую думки в голові. Сильніше стискаю руку Даніеля і опускаю очі до келиха.

Рік тому*

— Амеліє, поквапся! Фестиваль зараз почнуть без тебе! — злісно прокричала однокурсниця по той бік лінії, після чого завершила виклик.

Минулої весни моє життя було зовсім іншим, так само як і я. Повна безтурботність. Тоді я тільки-но закінчила навчання в університеті і шукала роботу.

На вулиці був другий день липня. День народження моєї подруги Христі, яка зараз знаходилася в Україні. Через іспити в мене не вийшло приїхати до неї вчасно, тому ми домовилися, що я приїду в перші вихідні після іспитів, тобто за два дні, і ми відсвяткуємо в нашій компанії друзів ії двадцять п'ятий день народження.

Сьогодні мене запросили одногрупники на фестиваль, де будуть виступати співаки та групи, більшість з яких я не знала, але все таки краще провести вечір з ними, ніж в квартирі, і плакати, бо студентське життя закінчилося.

Добігши туди, я хутко знайшла всіх і вже за декілька хвилин почали виступати перші групи. Час близився до сьомої години вечора.

Час, який я зненавиділа усім своїм серцем.

Я ледве почула як дзвонить мій телефон через гучну музику та галас. Подивившись на екран, я побачила ім'я свого друга, Руслана, який обіцяв не дзвонити ввечері. Я одразу ж почала підозрювати, що щось трапилося, інакше він би мене не турбував.

Якось, але я змогла вибратися з натовпу людей, хоча розуміла, що після цього своїх друзів я вже не знайду, і знайшла більш тихе місце.

— Привіт! Щось важливе?

— Так, Амеліє. Я зараз...

— Зачекай, не чую! — я біжу подалі і коли дістаюся більш тихого місця, то зупиняюся. — Тепер кажи.

— Я зараз в лікарні. Зі мною Василина та Настя. Скоро під'їдуть хлопці. Христя...

***

— Привіт, доню.

Мама зустрічає мене вдома, доки інші сплять. На ній немає обличчя, як і на мені. Радісна усмішка, з якою вона мене завжди зустрічала вдома, зникла безвісти. І хто зна, коли вона повернеться? Ще з мого підліткового віку вона знала Христю, яка жила у сусідньому будинку і часто заходила в гості разом з іншими. Для неї втратити Христину було майже рівним тому, як втратити власну доньку.

— Мамо... — шепочу я і потрапляю в їі обійми.

— Мені шкода, Амеліє. Це величезна втрата як для нас, так і для інших. Христина була хорошою дівчиною.

***

Сидячи в кімнаті Христі, кожен з нас мовчав. Руслан та Настя сиділи по обидва боки від мене, на ліжку Христі. Василина сиділа на підлозі, спиною спершись на робочий стіл. Влад сидів на стільці, а Павло стояв біля шафи з одягом. Кожен зараз думав про нашу Христю, яка була похована вранці. Ніхто з нас не зміг пролити сльози, тому що ми до цього без упину плакали. Сліз просто не залишилося. Плакали навіть хлопці, які здавалося б ніколи не показували свої слабкості перед нами.

— Що будемо робити? — спитала Василина.

Всі підняли очі на неї, хоча до цього дивилися на килим, стіни, та інші речі в кімнаті.

— Я не знаю, — тихо відповів Влад. — Наша компанія без неї вже не та.

— Я не хочу більше зустрічатися без Христі, — хрипло додала Анастасія, намагаючись зупинити сльози. — Відчуття, ніби ми її зраджуємо.

Вона була найбільш емоційною з усіх.

— Це все ти винна, — прогарчав Павло, дивлячись у мій бік.

— Паша, — гаркнув на нього Руслан, стискаючи мою долоню у своїй.

— У нас був план, який провалився через те, що ти не захотіла приїхати раніше. Якби не ти, то Христя б не сіла в той клятий автомобіль і не поїхала на інший кінець міста.

— Паша, припини, — втрутилася Василина.

— Кожен з вас в цій кімнаті це розуміє! Але всі мовчать!

— Годі! Заспокойся!

Влад опинився поруч з Павлом за лічені секунди і дав ляпаса, щоб той отямився.

— Припини! Ти робиш тільки гірше! Амелія ні в чому не винна!

Паша відштовхнув Влада і вийшов з кімнати, а потім і з квартири, гепнувши дверима.

З моїх очей лилися сльози, які зовсім не могли зупинитися.

— Амеліє, не слухай його. Ти знаєш, як йому важко зараз. Вона була його дівчиною. Ти ні в чому не винна, — тихо промовляє Руслан, забираючи мене у свої обійми. — Тихіше. Не плач.

Але я знала, що хлопець мав рацію. Я зіпсувала усі плани, які ми будували протягом місяця. В цей час ми мали бути у неї вдома і Христя б не сіла в той автомобіль, наражаючи себе на смертельну небезпеку.