Розділ 20

Минуло декілька днів, перш ніж ми з Даніелем змогли побути на самоті. В мої вихідні він був надто зайнятий роботою, тому ми обмежувалися смс-повідомленнями та дзвінками не довше двадцяти хвилин.

І ось нарешті я стою перед дзеркалом, ще раз розглядаючи свій вигляд, аби впевнитися, що все ідеально. Я взула білі кросівки, блакитні джинси із завищеною талією, білу футболку та теплу сорочку в клітинку, яка була в коричнево-бежевих тонах.

Сьогодні було досить прохолодно, не зважаючи, що надворі був майже кінець червня. Даніель сказав, що хоче прогулятися зі мною містом. І коли я почала хвилюватися, то він сказав: «Мені начхати на ризик бути поміченими. Я хочу провести час з тобою».

Лунає дзвіночок і я, поправляючи своє випрямлене волосся, йду до дверей. Відчиняю їх і бачу Даніеля в чорних джинсах, чорно-білих кросівках, та сірому худі. Він посміхається, спершись на двері, і дивиться на мене.

— Привіт, — розгублено дивлюся на хлопця. — Чому ти так посміхаєшся?

— Ми два дні не бачилися і я ледве стримуюся від того, аби зацілувати тебе і нікуди не піти, — відповідає Даніель.

— Тоді зрозуміло, — теж посміхаюся і обіймаю хлопця. — Я сумувала, — шепочу.

— Я теж.

Зачиняю двері, кладучи ключі в свою невеличку чорну сумку, закидаю її на плече і вслід за Даніелем йду на вулицю. Він простягає мені руку і переплітає наші пальці, виглядаючи при цьому серйозним. На моєму обличчі знову з'являється усмішка і ми йдемо до центру міста.

Даніель розповідає як провів два дні без мене, згадуючи купу смішних моментів, доки ми не заходимо в торговий центр.

— Хочеш кави чи ще чогось смачненького? — хлопець дістає гаманець, дивлячись його вміст.

— Я була б не проти лате, — відповідаю хлопцю з посмішкою, і обіймаю його праву руку, кладучи на неї голову, доки він робить замовлення в маленькій кав'ярні.

Ми забираємо наше замовлення і йдемо до виходу, насолоджуючись неймовірно смачними та солодкими напоями. Даніель взяв карамельно-ванільне лате для мене та американо з молоком для себе.

Йдучи через десятки магазинів, я помітила на вітрині два манекени, де знаходилися парні костюми смарагдового кольору. Я зупиняюся, тягнучи Даніеля до себе.

— Чому ти зупинилася? — запитує він.

— Дивися, які гарні костюми! Давай купимо їх?

— Навіщо?

— Ну будь ласка! Парні костюми — це ж так мило та гарно!

— Я не розумію навіщо вони нам. Це дурна трата грошей, Амеліє, — я розчаровано надуваю губи, дивлячись на хлопця щенячими очима. Він видихає, потім посміхається, розуміючи, що я не відчеплюся. — Гаразд. Вмовила.

Я радісно цілую його в щоку, беру за руку і тягну всередину магазину. Ми йдемо до каси, де знаходився продавець і я чую як Даніель щось бурмоче, але не розумію, що саме.

—  Доброго дня, — посміхається дівчина. — Вам щось підказати?

—  Так. Ми б хотіли приміряти костюми з вітрини, — відповідаю їй.

—  Проходьте в примірочну. Я зараз принесу.

За декілька хвилин я вже отримую два пакети з костюмами і радісно посміхаюся. Тягнуся до своєї сумки, щоб взяти гроші, але Даніель випереджає мене, протягуючи дівчині свою картку.

— Що ти робиш?

— Оплачую покупку. Не видно?

— Я бачу. Але навіщо?

— Я не можу купити костюм своїй дівчині?

Я посміхаюся і зупиняю свій погляд на кросівках, якими був заповнений чималенький прилавок. Моя увага була звернена на білі кросівки із смужками зеленого кольору, які ідеально пасували б до костюму. Та і я все одно хотіла купити нове взуття. Можливо, я повернуся сюди завтра і придбаю їх.

— Покажіть, будь ласка, ще он ті кросівки, — чую голос Даніеля і обертаюся до нього.

— Ні, не потрібно, — тихо кажу я, але продавець вже йде до прилавку.

— Насолоджуйся цим, поки я можу собі дозволити придбати тобі подарунки. Ти дивилася на ті кросівки так само, як на тирамісу Маркуса. І я знаю, що вони тобі сподобалися. Просто йди і мовчки приміряй.

Я сумно посміхнулася, стримуючи сльози на очах. Даніель чудовий хлопець і мені із ним точно пощастило. Шкода, що я не можу йому нічого подарувати. Хіба що докласти певних зусиль і знайти ще одну роботу на деякий час.

З магазину ми вийшли швидко. Даніель оплатив покупки і навіть вмовив мене йти у нових кросівках. А ще, ми встигли посперечатися. Адже він казав, що варто було взяти їх на розмір більше, а я не слухала.

Ми далі прогулювалися містом, розмовляючи на різні теми. Навіть коли на вулиці вже стемніло ми зовсім не звертали увагу на час, адже насолоджувалися цим вечором вдвох. Мої почуття до Даніеля росли з кожним днем і я боялася, що загублю саму себе в цих стосунках, якщо вчасно не зупинюся. Але мені не хотілося йти. Вперше в стосунках я хотіла більшого, ніж звичайний маленький роман.

— Здається, що тобі пора вже додому.

Я посміхаюся. Одночасно хочу залишитися з ним і піти, тому що засинаю на ходу.

— Я так хочу залишитися з тобою, — бормочу, кладучи голову на його плече.

Чую якесь нявкання і одразу ж підіймаю голову, зупиняючись. Даніель зупиняється разом зі мною, трішки здивовано і зацікавлено дивлячись на мене.

— Що таке?

— Ти чуєш? — запитую і знову чую нявкання. — Здається, що якесь кошеня нявкає.

Даніель прислухається і ми чуємо, що кошеня нявкає більш частіше. Я починаю йти на звук, але хлопець мене зупиняє.

— Стій. Куди ти йдеш?

— Я хочу подивитися чи з ним все гаразд. Може він поранився?

— Не йди нікуди. Стій тут, а я погляну.

Хлопець віддає мені пакети і йде до малюка, доки я стою на місці, чекаючи на нього. Деякий час я його не бачу, тому що місце, куди він пішов, не було добре освічене, але можу чути його рухи.

— Цей малюк був в коробці біля смітнику.

Даніель нарешті виходить з темряви, тримаючи в руках маленьке руде кошеня з маленькими, ледь помітними білими смужками. Воно виглядало дуже змученим, погано доглянутим і голодним. Йому ще навіть не було двох місяців.

— Йому холодно, — кажу я, опускаючи пакети на землю і торкаючись малюка. — Загорни його в мою сорочку.