Розділ 3

Амелія

Стою перед дверима кабінету пані Вернер. Мене кидає то в жар, то в холод. Чому вона мене викликала? Що я зробила? Хоча я здогадуюсь. Нахабний Даніель Філц. Він міг дати розпорядження щодо мого звільнення. Противний, пихатий, зарозумілий і самозакоханий Даніель Філц..

Глибоко вдихаю, після чого тричі стукаю в двері. Чую коротке «Заходьте» і одразу ж відчиняю двері.

— Викликали, пані Вернер?

— Так. Сідай, Амеліє, — жінка жестом показує мені на стілець навпроти неї, тому я сідаю.

— Щось сталося? — питаю, порушуючи тишину.

Пані Вернер підіймає на мене погляд, залишаючи якісь папери на столі. Вона знімає окуляри для зору та кладе їх на ці самі документи, зітхаючи.

Схоже, що розмова буде не з найприємніших.

— Я розумію, що ти новенька і ще не знаєш всі правила. Мені дуже шкода, що твоє знайомство з паном Філцом не пройшло вдало, але за його наказом я мушу дати тобі перше попередження.

— Попередження? — перепитую.

— На перший раз тобі все пробачено, але якщо в тебе назбирається три таких попередження, то я змушена буду тебе звільнити.

— Пані Вернер, зачекайте. Це ж він винен. Він нахамив мені...

— Амеліє, — перебиває мене жінка. — Я знаю. У нього не найкращий характер. І, як я вже й казала, — мені шкода, але я нічого не можу з цим вдіяти.

Ми чуємо як відкриваються двері, тому майже одночасно дивимось туди. В кабінет заходить пан Нахаба, одягнений в чорні штани і білу футболку, та прямує до столу менеджера. Він стає поруч з жінкою, однією рукою опираючись на стіл, і дуже уважно розглядає мене.

— Ви вже ознайомили її з першим попередженням? — запитує Філц, кидаючи свій холодний, пильний та підозріло-спокійний погляд на пані Вернер.

— Так, пане Філц.

— Добре, — каже він і повертає погляд на мене. — Можеш бути вільна, як тебе там...

— Амелія Скотт.

— Байдуже, — говорить він і в мені пробуджується гнів. — Я не повинен запам'ятовувати всіх нахабних стажерів.

Я не витримую і гучно підіймаюсь. Стілець зі скрипом сунеться назад, а мої долоні лягають на стіл. Що він, в біса, робить? Йому подобається знущатись наді мною?

Що він за бос такий, якщо так відноситься до підлеглих? Ненавиджу таких людей. Даніель Філц точно буде в списку тих, кого я не люблю.

— До вашого відома, пане, як Вас там, — навмисно виділяю останні слова, щоб він відчув, як це неприємно, — у Вас немає жодної поваги до працівників.

— Амеліє, — попереджає мене одним тільки моїм ім'ям пані Вернер.

— Я тільки перший день тут працюю, а Ви ставитесь до мене так, ніби я Вам зіпсувала  життя. Можливо, у Вас був невдалий день, але це не привід зриватись на мені, — продовжую, хоча мені варто було б замовкнути.

— Друге попередження, пані Скотт, — відповідає хриплим голосом Даніель.

— Та хоч десять. Я краще знайду іншу роботу, аніж буду тут працювати. Знаєте... Хоча ні, ти не заслуговуєш того, щоб я зверталась до тебе на «Ви». Ти — зарозуміла, пихата людина. Я ще ніде не бачила такого відношення боса до своїх працівників. Я мріяла тут працювати ще коли була студенткою, але зараз розумію, що воно того було не варте, — дивлюсь на пані Вернер і пом'якшую голос. — Дякую Вам, пані Вернер. За все. Ви дуже хороша людина, — знову дивлюся на Філца, — на відміну від деяких.

Йду до дверей, говорячи «До побачення», відчиняю їх і ховаюсь подалі від очей Філца в коридорі.

Сьогодні досить дивний і напружений день.

Прямую до ліфту, де натискаю кнопку «1» і спускаюсь до ресепшену. Бідний Крістоф ще навіть не обідав. Нехай зараз піде, а я підміню його. Потім, коли він повернеться, я піду з готелю.

До того, як відчиняються двері ліфту, я намагаюсь заспокоїтись. Можливо, не треба було стільки всього казати. Я сама винна в тому, що втратила роботу. Напевно, моя мама буде розчарована в мені. 

Але я не могла вчинити інакше. Я ненавиджу, коли люди відносяться до мене, як до ганчірки. Мене виховували не так. Мене вчили вміти постояти за себе. Особливо старший брат, якому набридало вирішувати мої підліткові проблеми. Він з раннього віку навчив мене відстоювати свою думку, хоча в мене був мамин характер, і певна «база» в мене вже була.

— Як все пройшло? — запитує Крістоф, коли я підходжу до нього.

— Нормально. Йди пообідай. Я попрацюю.

— Впевнена, що все гаразд?

— Так. Йди.

Крістоф підозріло дивиться на мене, але нічого не каже і йде. Я опускаюсь на стілець і закриваю долонями обличчя.

Дурепа.

Потрібно знайти якийсь підробіток, допоки не знайду постійну роботу. Можливо, я влаштуюсь офіціантом в якомусь кафе, або, якщо пощастить, мене візьмуть консультантом в якомусь з магазинів. В гіршому випадку, касиром чи, можливо, буду роздавати листівки.

— Агов, пані Сміливість.

Опускаю руки і піднімаю погляд на Даніеля, який посміхається мені. Він поклав руки на стійку і розглядав моє обличчя. Коли цікаво цей хлопець знову встиг сюди прийти? Чому я не чула його кроків? Він що, якась незрозуміла всесвіту істота з магічними здібностями?

Можливо, так. Я б не здивувалась.

— Плакала?

— Я що, схожа на тих дівчаток, які плачуть через нахабних хлопців?

— Невже я дійсно такий поганий?

— Якби я провела ще декілька годин в твоїй компанії, то могла б з впевненістю сказати, що ти ще гірший.

Він починає дзвінко сміятись. В готелі так тихо, що здається, ніби він користується гучномовцем. На його щоках я помічаю милі ямочки, які, до речі, йому личать. 

Нахабний красень — ось ким був Даніель Філц.

— Ти кумедна, — каже він, перестаючи сміятись і посміхається мені найгарнішою посмішкою, яку я коли небудь бачила. — Залишайся в готелі, Амеліє.

— Що? — не вірю в його слова. — Після всього, що я сказала?

— Так. В мене дійсно був поганий день і мені не слід було викидати весь свій гнів на тебе. Завтра вранці підійдеш до пані Вернер, щоб вона оформила документи щодо твоєї роботи.