Богдан сидів за своїм письмовим столом, та мовчки дивився в ноутбук. Роман, який він досі так натхненно писав, зупинився на одному місці. Жодної світлої ідеї, жодного слова, хоч як би не мудрував чоловік, а нічого не приходило на думку. А все через безглузду сімейну сварку, що сталася кілька днів тому, у квартирі Богданових батьків. Після того, щоб не робив, а як тільки заплющить очі, так і чує останні слова розгніваного батька, та матері, що постійно з ним погоджується. Все ніби вчора відбулося...
В той день, вся велика родина зібралася в будинку Богданових батьків на святкування ювілею його батька. За одним святковим столом зібралося більше десятка родичів, сусіди, та друзі пана Ярослава, та пані Оксани. Всі радісно спілкувалися, та жартували один з одного, і Богдан, звісно, теж брав участь в цих веселощах. За кілька годин він добряче втомився, тож вирішив піти до своєї колишньої кімнати, та трохи відпочити. Та зайшовши в середину йому на очі потрапив ноутбук, тож він сів за письмовий стіл, та взявся писати. У Богдана був справжній талант, писати твори йому вдавалося досить легко. Рядочки лягали один за одним, і він навіть не помітив, як до кімнати зайшов його старший брат Олег.
— Чим це ти тут займаєшся? — раптом запитав Олег, і цим дуже наполохав брата.
— Та я... Ти знаєш, я пишу роман, здається, в мене не погано виходить...
— Ти що робиш? Романи пишеш? Ти що дівка якась, щоб любовні романи писати? Краще б чимось корисним зайнявся! Батьку! — Олег, глузуючи зі свого молодшого брата швидко вилетів з кімнати, та погукав батька.
Коли брат покликав батька, Богдан розгубився. В родині завжди головним був батько, і мама його постійно підтримувала, від вибору повсякденного одягу і до вибору професії для своїх синів, все вирішував пан Ярослав.
Олег дременув до батька, і в Богдана іншого вибору не було, окрім як, піти слідом.
— Батьку, ти це чув? Наш Богдан пише любовні романи, як те дівчисько! — висміював брата, перед батьком Олег.
— Богдане, ану йди сюди! — гукнув молодшого сина пан Ярослав. — Це правда? Ти що в письменники вирішив податися?
Богдан підійшов ближче, але соромився навіть слова вимовити, адже окрім батька та брата, на нього дивилося ще чимало очей, а він і зовсім не планував розкривати свого таланту до того, як досягне якогось успіху. Він знав свого суворого батька, і добре розумів, що той не дозволить йому займатися подібною справою.
— Я тебе питаю, чи кого? Богдане, то не для таких простих людей як ми, виписувати всілякі історії.
— Батьку, але чому я не можу писати? — запитав Богдан. — Мені це дуже подобається, і в мене добре виходить писати твори. Ще зі шкільних часів мені легко давалася мова та література, я прочитав багато книг, і кожного разу, читаючи нову історію, я мрію про те, як напишу власну, тільки уяви, як мою книгу побачить світ. Люди будуть читати те, що я написав, і можливо, саме моя книга надихне когось...
— Ти тільки послухай себе, мрійнику! — перебив його батько. — Де ти, а де світ, ніхто твої вигадки читати не буде, нікому ти не потрібен. Ми прості люди, без високого статусу та звʼязків. То як ти зібрався ті книги у світ видавати? Немає у нас такої можливості, тож залиш ці марні надії, та займися краще чимось кориснішим.
— Але батьку...
— Досить, я все сказав!
— Богдане, слухайся батька, та припиняй соромити нас подібними дурницями, ти не зможеш нічого досягти, тільки присоромиш нас перед людьми своїми мріями. — сказала мати.
Богдан огледівся, і побачив навколо себе тільки глузливі, чи осудливі погляди. Рідний брат відверто посміхався, задоволений його нещастям, батько сердито дивився з-під лоба, а мати чекала, доки молодший син, як зазвичай здасться, та погодиться з батьком. Але цього разу Богданові не хотілося відступати, бо це була його справжня мрія. Дивлячись як вся родина впевнена в його провалі, Богданові ще більше захотілося довести всім, що він чогось вартий, що його роботу, його захоплення обовʼязково оцінять, потрібно було тільки знайти потрібних людей. Тоді він пообіцяв собі, що повернеться в батьківський дім тільки тоді, коли досягне успіху, і зможе впевнено заявити, що кожна мрія варта уваги.
Та вже минуло кілька днів, а нічого, окрім сердитого виразу обличчя свого батька, та зневажливої посмішки старшого брата, так і не спало йому на думку. Щоб чогось досягти, потрібно щось робити, але що саме? Куди податися, і до кого звернутися, як саме розпочати свій письменницький шлях? Богданові хотілося, щоб хтось підтримав його, та відповів на всі ці питання, та на жаль, родина не вважала його гідним уваги, тож так він і лишився на одинці зі своїми думками.
Якось не помітно на вулиці звечоріло, і в кімнаті стало зовсім темно, тільки світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь вікна. Шум метушливого міста поступово стих, хоча іноді, спокій порушувало лаяння собак, що доносилося з району приватних будинків.
Богдан досі сидів за письмовим столом, вдивляючись в самотні рядки свого роману, що ніяк не хотіли множитися. Він тяжко зітхнув, та вже хотів піти собі до ліжка, як раптом, краєм ока, помітив таємничу постать в дальньому куті кімнати.
Богдан живе один, в маленькій квартирі, тому нікого іншого тут бути не повинно, щобільше, в тому куті взагалі нічого не повинно бути, він завжди був порожнім. Хлопець протер стомлені очі, сподіваючись, що це йому просто привиділося, але ж ні, навіть після цього, постать не зникла, а навіть навпаки, стояла ближче, аніж спочатку.