Перед майбутнім

Тільки мама, глянувши, як ми з братом збираємося на річку, може крикнути: «Як це? Самі? Без дорослих?» І байдуже, що ти вже відома скрипалька, лауреат усіляких потужних і не дуже конкурсів. Бо в маминих обіймах ти вже ніякий, в біса, НЕ музикант, а маленька дівчинка, проста школярка в білих гольфах і з акуратно заповненим щоденником. Тільки мамині обійми тепліші за всі автономки, тільки її руки – ніжніші за кашемірові пледи. Вона ніколи не скаже, що ти якась не така і чогось не можеш. Вона порадіє з тобою, коли ти захоплюєшся людьми, і підтримає, коли ти в них розчаровуєшся. У її обіймах можна перечекати найважчий момент – коли рвешся з усієї сили, а воно все одно не виходить. Бо вона тебе любить не за те, що ти можеш, а за те, що ти просто її дитина.

Навіть коли вона каже: «Шо наварила, те їжте! Не нравиця – ходіть голодні!», вона все одно тебе любить.

«Як це ви не будете суп? У мене нема часу марципани виварювати!» – і поки ти, мале, думаєш, що ж воно таке – ті марципани, вона мовчки сіє муку й замішує тісто. Щоб спекти нам з братом пиріг із вишнями. Бо вона ж мама, а діти просять. І ми щасливі їмо ще тепле тісто, а той вишневий сік крапає на одяг і робить липкими наші пальці. «Так смачно! Ти найкраща мама у світі!» – кажемо, а вона радіє.

Усе дитинство слухала про ті марципани, а побачила їх тільки через багато років, в Угорщині. Заходиш у музей марципанів – а там і палаци казкові, і Мікі Мауси з Майклом Джексоном, і все із цих солодощів. А ти внутрішньо кричиш: «То от ви які, марципани! Мені ж мама про вас так багато розказувала!» І ти навіть щось там купуєш, і пробуєш, але то не воно. Бо немає поруч маминих обіймів і розталий цукор на пальці не крапає.

А ще згадуєш, як у дитинстві вона тебе отямлювала: «Маріє, у тебе вітер в голові!». «Ма, а зараз у мене теж вітер в голові?» – питає вчора. «Ти шо – маленька?!» – дивується мама. І Марії так хочеться кричати: «Тааааак! Маленька! Біля тебе я завжди маленька!»

Бо мама – то сама доброта. То миротворець, кращий за всі місії ООН, ОБСЄ і НАТО. І ніхто б ніколи не плакав від воєн, якби хоч у одного президента була така мама. Бо для неї всі люди – чудові, як і її діти. Бо вона так безмежно любить тата, нас і увесь білий світ, аж ми з татом сміємося, що подамо її кандидатуру на Нобелівську премію миру.

***

Марія втискується в сидіння маршрутки, впирається руками в спинку навпроти, аби не вдаритися головою. Але голова її мало цікавить. Більше боїться, аби вся маршрутка не побачила, що вона реве, як учениця через оцінку з контрольної. Поруч якийсь хлопець. Він великий, і не може поміститися на малому сидінні, весь час йорзається: не знає, де притулити свій рюкзак. І Марії так добре, що йому не до неї її сліз. Дурних розпитувань не буде. Бо що, зрештою, йому відповідати, чого це ти розревлася. Чи тому, що дитинство більше не повернеться, чи тому що осіння хандра ніяк не відпускає.

Чи, може, тому, що сьогодні прийшло це дурне повідомлення: «Привітай мене із сином!!!» Ще й фото сина додав. Воно мале, з пухкими щоками, губи скрутило, очі заплющені. Точно, як сліпе кошеня. Лежить безневинне, боїться на світ глянути, ніби відчуває, що вже з народження у чомусь винне. Бо народилося тільки тому, що сама вона, Марія, народити не може. Ну ніяк…

***

- Та не робила я ніколи абортів! – реве Марія, а він однаково не слухає і кричить.

- А чому тоді?! – не вгамовується чоловік. – Чому всі можуть народити, а ти не можеш.

Ногами стікає кров, низ живота скрутило так, аж лячно поворушитися. Ніби хтось стискає її міцною клешнею качка. Їй казали дотягнути до дванадцяти тижнів, зараз одинадцятий. Хоч би дотягти, хоч би... Цього разу все має бути добре.

- Мені боляче. Виклич швидку! – просить чоловіка.

Той дивитися на неї, ніби на зрадника, бере із холодильника пляшку пива, йде в спальню й зачиняється.

Марія стоїть самотньо посеред розкішної зали, і мовчки дивиться, як кров із ніг стікає на білий, пухнастий килим. Дивитися на ті краплі, мов заворожена. Рахує. Десята, одинадцята… двадцять третя. Зі спальні долітають звуки якогось гумористичного шоу. Крик, гамір, весело. Почулося клацання – відкрилася пляшка пива.   

З переляку Марія забуває, як дзвонити в швидку. Пробує щось набрати, та у відповідь тільки пікання. Вона дзвонить подрузі.

– Мені погано. Виклич швидку на мою адресу.

- Знову?! А Макс де?

- У спальні, – добиває вона подругу.

- Ви там геть передуріли, – цілком закономірно питає та.

- Просто виклич мені швидку! – кричить Марія.

Гучність у телевізорі стає потужнішою. Сміх і гамір уже заповнюють усю квартиру. Кров продовжує заляпувати килим. 

За двадцять хвилин лікарі вже в квартирі.

- Ой, а вона тепла, – каже один, оглядаючи її.

- А ти хотів, щоб вона була холодна? – дивується другий.