Немає ваги,
мов ти пір'їна,
що забула
про гнізда й прокляття тяжіння.
Ось ти стоїш на схилі
з іржавих трав,
і з тебе осипається
вчорашня шкіра,
як пудра з крил нічного жаху
що не знає про світло,
а лише пульсацію снів.
Ти — повітря в порожніх кістках,
ти — тихий сміх, що застряг
у позолоті павутини,
що веде нікуди, але так
все сяє в нічному промінні
ніби це не нитка
а струна, натягнута від зірки до зірки.
У цю хвилину
легше бути туманом,
ніж твердим тілом.
Ти п'єш смак вітру, що пройшов
крізь тисячу порожніх замків,
де мрії стали частиною стін.
Твоє серце — ліхтарик без скла,
де горить вогонь,
якому не потрібне паливо,
лише дозволяюче почуття:
що ось так, без причини,
хочеться вдихати і бачити,
як тьмяніє листя
перед остаточним падінням в небуття.
І ти смієшся.
Не від радості, а від таємниці,
що ти можеш жити
цієї осені,
мов дивний, прозорий резонатор
між землею, що засинає,
і небо, що спить, і бачить
свої крижані, маревні мрії
О.Панасюк. 30.09.2025
Відредаговано: 30.09.2025