РОЗДІЛ 6

• Я згодна.
• Це правильне рішення.

   Після майже місячного перебування у лікарняній палаті фізичний стан дівчини покращився, чого не можна було сказати про душевний. В середині все так же безнадійно господарювала порожнеча. Відчай вперто не бажав здавати позиції надії. Лише перші теплі подихи весни, які потрапляли всередину через відчинену медсестрою квартирку, дали дівчині зрозуміти, що життя продовжується всупереч всьому. Лікар заходив майже кожного ранку і невпинно продовжував вмовляти її погодитись на запропоновану пропозицію. Вона відмовляла до того часу, коли стало відомо не сьогодні, завтра її випишуть і доведеться повертатись до колишнього життя. Саме це і змусило дати згоду.

• Я згодна,- повторила пацієнтка,- але при умові, що це не якийсь реабілітаційний центр для наркоманів чи секта божевільних фанатиків.
• За це не хвилюйся,- лікар посміхнувся доволі доброзичливо. – Це лише звичайна ферма мого хорошого друга і колишнього пацієнта. Іноді він забирає до себе моїх хворих на певний час, особливо тих, кому немає куди піти.
• І закопує десь посеред поросячого лайна? – припустила Катя не хвилюючись про те, що може образити лікаря такими словами, але натомість ще більше розсмішила його.
• Якби ж то. Деяким це б точно пішло на користь. Та він навпаки займається тим, що допомагає їм відкопуватись з того таки лайна.
• Звучить обнадійливо. Не можу дочекатись, коли потраплю на ту ферму.
• Дарма ви так уїдливо про це говорите. Він допоміг не одній людині повернутися до нормального життя і у вас є на це шанси.
• Так, по мені видно, що я бажаю повернутися до нормального життя.
• Навіщо ви тоді погодились? – здивувався чоловік.
• У мене немає вибору. Я вина одному типу гроші і вартує мені лише залишити міцні стіни цього благого закладу, як він мене одразу ж знайде і … Навіть не знаю, що він зі мною зробить.
• Ось як. Ну що ж? Те, що ви не хочете закінчити своє існування за стіною цього закладу я можу розцінювати як перший дзвіночок того, що пацієнтка все ж таки матиме шанс на одужання. Тому шановна Катерино, готуйтеся до виписки і погляньте за вікно. Там прекрасна погода, вийдіть, прогуляйтесь.
• Неодмінно,- дівчина кинула байдужий погляд туди, де лікар щойно вбачав щось прекрасне та нічого подібного там не було. Звичайне небо і сліпуче сонце від якого пекло в очах.

   Через тиждень вона сиділа на пасажирському сидінні сірого Volkswagen Colf, яким кермував Іван Гнатович, її лікар, ім’я якого вона нарешті запам’ятала, і мчала у невідомому напрямку.

   Перший ковток свіжого повітря, зроблений Катею на вулиці, віддався у грудях фізичним болем. Такий вона відчула, коли прийшла до тями у лікарні, а ще мабуть, коли народжувалась. Ось і тепер, набравши у легені кисню, дівчині здалось, що вона щойно вдруге з’явилася на світ. Очі нестерпно пекло від яскравого весняного сонця, потекли сльози. Накинувши на голову капюшон спортивного костюму, який їй дістався від волонтерів, як і рюкзак з необхідними речами, що висів за спиною, дівчина мовчки прямувала за лікарем до авто.

   По суті їй було байдуже, куди він її везе. Нудота і біль у м’язах не давали змоги зосередитись на дорозі. Помітивши її стан Іван Гнатович запропонував їй випити таблетку та Катя відмовилась. Біль допомагав не згадувати, не копирсатися в пам’яті.

   Місто залишилося позаду зі своїми бетонними стінами і кам’яними серцями. Природа все більше і більше показувала свою величність і Катя нарешті помітила, що навколо вже весна.

   Авто проїджало повз райони, великі села, а потім повз залишки сіл і поодинокі будинки. Заклопотані селяни лиш на мить підіймали голови від ще вологої землі і знову поверталися до своїх справ. Що їм ті чужинці, коли земля очікує насіння?

   Проїхавши ще кілька кілометрів по ґрунтовій, втоптаній дорозі, перед ними нарешті постав одинокий хутір, навколо якого розкинулись поля і дерев’яна низька огорожа, що тяглася скільки вистачало погляду. Фольксваген повільно під’їхав до будинку, який швидше скидався на пам’ятку архітектури, а ніж на жиле приміщення.

• От ми й на місці. – повідомив лікар, вимикаючи двигун. – Ласкаво просимо!
• Я в захваті,- не обійшлась без уїдливості Катя. – Господар мабуть такий само древній, як і його будинок.