перша

На розсуд історії

Якщо намагатися дати відповідь на питання настільки інтенсивно започаткований Майданом процес змін у свідомості й поведінці людей триває досі та спричиняється до прогресу й реформ у суспільстві, необхідно брати більший відрізок життя суспільства. Подія Майдану не була ізольованою точкою суспільних процесів і стверджувати, що саме тут і саме цією подією феномен досвіду Бога є унікальним, було б не зовсім вірно.

Розуміння відсутності ізольованості цієї події вимагає безпристрасного, тверезого аналізу стану суспільства та суспільних процесів на нашій території. І особливо процесів становлення і існування християнства, становлення громадянського суспільства і супутніх цьому становленню державно-церковних відносин. Зрозуміло, що те, що я назвав «аналізом процесів становлення і існування» християнства на нашій території є не підйомною темою як для мого маленького дослідження так і для теми конференції, тому я зафіксую кілька корисних точок, з якими можливо в майбутньому пов’язувати ці дослідження.

В посліднього російськомовного філософа М.Мамардашвілі, який досліджував радянське суспільство і причини його розпаду, в одному з текстів є вражаюче місце, де він говорить про невдачу християнства в Росії в євангельському смислі слова. [1] В іншому місці він визнає, що не є дійсним віруючим чи релігійним філософом і що ця істина йому відкрилась як би випадково і він навіть сам її до кінця не розуміє і немає вже часу додумати. В його розумінні західна цивілізація є реалізація послідовних стадій, які задані християнством. Наприклад, всіх нас вчили, що Просвітництво – це боротьба проти церкви і релігії. В дійсності ж Просвітництво це продовження євангельської культури, реалізація істинного змісту Євангелія. Це зрілий стан людства чи зрілий стан людини яка здатна і має сили думати своїм розумом. Тобто не потребує зовнішніх авторитетів, зовнішніх норм для власного формування, не керується зовнішніми нормами. Це і є Просвітництво, по визначенню людей, які його здійснювали в свій час і які розуміли, що це значить. А це і є одночасно слідуванню Євангелію. Там заданий образ, зразок. І в принципі, на думку філософа, щоб жити істинним життям, людина не потребує ніякої книги, навіть Біблії, якщо вона здатна узнати той образ, який в ній уже закладений Богом. Узнати і мати відвагу слідувати йому і тоді Бог допоможе в дорозі. Все всередині і нічого ззовні і це і є євангельська точка зору.

Іншою особою, до якої я приверну увагу, буде Єпископ Станиславівський Григорій Хомишин і так вчасно, на мою думку, видана його книга «ДВА ЦАРСТВА».

Це твір віруючої людини, яка жила на межі двох світів, відчувала цю межу, описувала її і розуміючи свою відповідальність перед Богом за долю ввіреного їй «розторощеного і розшматованого» народу, намагалась якось цьому зарадити. При цьому Єпископ Григорій Хомишин, не вдаючись в складні філософські роздуми, намагався зрозуміти природу цієї межі і донести до читачів це розуміння. Нескладно було замітити що територіально ця межа майже співпадає з канонічними територіями католицької і православної віри і, виходячи з того що ця межа двох світів задавалася не більшовицькою революцією, що виникла набагато раніше, Єпископ прямо звинувачує православ’я у виникненні більшовизму. Можна здогадатись, що беручи до уваги катастрофічну швидкість розвитку подій, які поставили під загрозу існування людської цивілізації, Єпископ звертається до простих пояснень і простих рятункових дій. Джерела більшовизму, цієї тяжкої суспільної хвороби виникли в середовищі країн західного християнства, не привились там і були більш-менш подолані чи мали шанс на подолання. Надалі, розвиток цих ідей в середовищі народів східних країн, показав відсутність «імунітету» у населення від такої пошесті. І Єпископ прозорливо і просто зв’язує такий хід подій з проблемами, дефектами віри. Звідси проста засторога і проста порада – за таких обставин врятує тільки одне – бережи віру. Ніяких компромісів, ніяких обрядових реформ, «страхаймося найменшого відхилення від католицької Церкви». Втім простота його порад походить і від намагання уникнути спокуси пояснити вплив християнства на розвиток суспільства т.з. науковими методами, каузальними, лінійними зв’язками, за яких християнство є причиною а суспільство якби наслідком. Їх не існує. Християнство ніколи не ставило за мету створити якесь суспільство, ніколи не займалось країнами чи народами і ті послідуючі стадії еволюції західної цивілізації, які виникли після зародження християнства, в тому числі і Просвітництво, були плодом праці над внутрішнім людським вдосконаленням. Євангельський принцип це як гігантський двополюсний магніт з невидимими силовими лініями, який поміщений в мурашник людських доль, життів і дій. Під впливом поля магніту ці долі і дії вибудовуються в людську історію і можна сказати що історія західної цивілізації є історією Церкви. В цій історії можна виділити дві групи подій. Перша група – це долі і події життя увірувавших. З цієї групи подій пішла західна цивілізація. Друга група – це долі тих, хто намагався зрозуміти механізм впливу і дії цього поля і потім застосувати його. Але для бажаючих зрозуміти в розпорядженні тільки причинно-наслідковий, науковий опис. З цих описів і псевдонаукових теорій і пішли всі ідеології, в тому числі і більшовицька - ось Церква змогла створити нову людини, віруючого, зможемо і ми створити яку забажаємо людину чи суспільство. Тоді ж як Церква нікого не створювала в людському розумінні, це тільки жива структура і ніяких причинно-наслідкових зв’язків ні з утвореною цивілізацією ні з особистістю віруючого ця структура немає.

Виводячи на розсуд історії це звинувачення православ’я, книга Єпископа Григорія Хомишина одночасно на розсуд виводить і дискусію з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Виходячи з розвитку подій на східних землях і зв’язуючи також просування більшовицький ідей з проблемами віри, Митрополит пропонує метод, по якому «маємо зблизитися обрядом до східних, з католицькою Церквою нез’єдинених, щоби в той спосіб скорше навернути Схід». І це викликає засторогу з боку Єпископа: «Бо чи маємо навернути Схід, то це друге питання, але що нашим абсолютним обов’язком є берегти нашу католицьку віру, що нашим обов’язком є перше дбати про власне спасення, то річ без сумніву певна».[2]