На роботу

Я йду вулицями ранкового міста та радію — яким же гарним має стати сьогоднішній літній день! Я вирушаю в подорож; і не абикуди, а туди, де ще ніхто не бував. Принаймні, ніхто з моїх сучасників. Ймовірно, хтось із наших пращурів мандрував за край землі — легенди про це розповідають. Але що з того правда — це нам і належить дізнатися.

Проходжу вздовж старих будинків, з яких від часу вже пообсипався тиньк. Колись будували з бетону, а тиньком захищали бетон від примх місцевого клімату (погоди тут взимку суворі). З часом навчилися покривати будинки пластиковими полімерами, а тиньк кинули доживати свій вік. Де тиньк відвалиться, там ляпнуть пластикову пляму, та й усе. З часом будинки набули вигляду, наче їх хтось полив розплавленим пластиком. Зате недорого та ефективно…  

Проходжу повз школу. Ті ніколи не міняються — чи будували школу з бетону, чи з доісторичної цегли, будівлі виділяються кольоровими плакатами, оголошеннями, та обмальованими стінами. 

Проходжу під деревами. Вони ледь сягають чотирьох метрів -- в місцевому кліматі сильно не виростеш. Але крони широкі, рятують перехожих від літнього сонця та дають тінь котам, а що ще потрібно від дерев. 

Проходжу і повз церкву, що її з давніх-давен називають планетарієм. Послідовники релігії, якій належить церква, називаються “сайєнтисти” — така дивна назва. Зазираю всередину (час ще є). Там худорлявий чоловік в чорному костюмі, в окулярах — ну майже шкільний вчитель —  щось розповідає двом десяткам слухачів. Цікаво, в них що, роботи немає, чи як і я, проходили повз?

Сідаю на лаву, слухаю. Нічого нового — знову про еволюцію … Які вони нудотні, ці сайєнтисти. Вже всі давно переконалися, що їхні побрехеньки — лише низка хибних висновків з хибних же припущень або підроблених фактів. Взяти цю саму “еволюцію” — де сотні зразків перехідних форм? Там та сям з десяток скелетів поназбирали на всю еволюцію. А коли почали дивитися, половина з них підроблена, а друга — настільки неповна, що й не зрозуміти, що за істоту там викопали. 

Слухаю ще трохи — перейшов до астрономії, на стелі показує сузір’я та планети. Красиво показує, звісно, — на те воно і “планетарій”. Але який з цього зиск? Та сама стеля й на вулиці — виходиш вночі та й дивишся собі сузір’я і планети. Скільки грошей витрачено було на запуск ракет — жодна нікуди не дісталася. А все чому? Та тому, що слухати слід було розумних людей — за межами атмосфери нас ніхто не чекає. “А як же супутники?” —  спитаєте ви. Так вони нижче літають, ще в межах атмосфери, хоча й розрядженої. А далі — зась.

Гаразд, час іти. Мої колеги, мабуть, вже підтягуються, не хочеться бути останнім. Нам сьогодні в далеку путь. Десятеро нас в команді, а всього під сотню набереться, як не більше, кому вирушати. 

Ми споряджені всім необхідним — потужні бури для пробивання тунелів, кабелі, генератори, вибухівка, сотні кілометрів сталевих тросів, збірні будинки для персоналу. Два довгі місяці формували караван. Весь крам навантажено на кілька десятків тягачів, спеціально сконструйованих для пересування по крижаних полях. Тягачі мають і колеса і гусениці, тому ані сніг, ані лід не стануть на заваді. Караван піде на півтори тисячі кілометрів, аж до самої крижаної стіни. Як будемо на місці, тоді пустимо в дію і бури, і, як знадобиться, вибухівку. А наприкінці, сподіваюся, і підіймачам з тросами попрацювати доведеться. За крижаною стіною на нас чекає невідомо, що, але, якщо наші науковці мають рацію, — безодня кілометрів на сто. Для того й троси. А там ми, можливо, побачимо слонів. А якщо дуже пощастить, то й черепаху.