Самотність та біль

З цим болем лягала спати

Почуття це не можу назвати.

Комок у горлі дусив щоранку,

І не могла я словами передати.

Наскільки боляче, не спала  до світанку.

Плакала тихо на самоті,

Думала та ж навколо мене життя вирує.

А я замкнулась у собі,

Так нестерпно, що повітря бракує.

Коли була мала,

бачила я всяке,

Як завжди мовчала.

 Життя було ніяке.

Не знала куди себе подіти,

Додому зі страхом поверталась.

Бачила як радіють інші діти,

А я рідного тата боялась....

Деколи просто хотілось кричати,

"Я НЕ МОЖУ БІЛЬШЕ".

Але продовжувала мовчати .

Цю біль не могла я назвати,

Із нею просто лагала спати.

Дитяча наївність

Колись давно я мріяла про вроду,

Слідкувала за шаблонами краси.

Колись давно хотіла мати кращу породу,

Слухала чужі думки.

Вірила у черне й біле,

Думала добро і зло ніколи не переплітаються.

Не знала, що в житті буває й сіре,

Що все завжди вертається.

Дитяча наївність ходила за мною слідом,

Стиль мав більше значення ніж слова.

Аж допоки я не стала свідком,

Справжнього буденного життя.

Не знаю, чи зняла я ті рожеві окуляри?

Чи досі старі стереотипи переслідують мене?

Та одне я зрозуміла назавжди,

Житя непередбачуване і складне.

Дорога

Іду дорогою напрямо,

Озираючись навколо, незнаю цих мість.

Красиві краєвиди наповнені журбою,

І я тут п наче гість.

Іду незнаючи куди,

Іду, бо серце невпорядку.

Воно все каже ти не зупинись, іди вперед.

Хоча потрібно вже зарядку.

Душа кричить: - "зупинись на мить

Поглянь, що з тобою стало!!!''

А я все іду, дивлячись в небесну блакить,

І спіткаючись, очі не опускаю.

Час летить неначе світло,

Місця колись рідні вже не ті.

Для мене небо вже поблідло,

Зосталась я на самоті.

Говорить мама "Зупинись!

Поглянь як сонце ясно світить,

Як навколо природа шумить,

Як радіють діти.

Життя прекрасне, лише подивись,

Досить серцем гнити,

Ти просто схаменись,

Ходи додому фруктовий чай пити".

Сім'я і насильство 

Страх у серці гнилому, 
Породжує насильство над людьми. 
Третій стакан залитий у глотку,
Розум пускає в туман розслабляючи.

Світ неначе у старому триде, 
Кожна сцена приниження дає задоволення.
З небажання зупинитись наступна дія іде,
Будинок стає кліткою поневолення.

Рамки стираються самі по собі,
Не допоможуть сльози і крики.
Сили не має чинити опір такій біді,
Лише розум поглинають нестерпні думки.

Життя перетворюється на існування,
Зникає із пам'яті радість проста.
Вже не перший рік страждання,
Розриває душу сцена насильства.

***

Як багато сказати хотілось,
випустити назовні почуття свої.
Але як завжди я почала усміхатись,
і розказувати історії смішні.

Те, що серце крає в середині,
залишиться там назавжди.
Біль, що виривається назовні,
залишу до наступної середи.

Можливо погано в собі все тримати?
Розказати комусь, хоть маленьку частину.
Та свій тягар із найближчим поділити,
не наважилась навіть в найважчу хвилину.

Найсокровенніший біль розказати,
на двох розділити нестерпну печаль.
Та кому потрібно разом зі мною страждати!
Краще просто прочитати мораль.