На півночі дикій

Від самого ранку королева почувалася незатишно. Так завжди відбувалося о цій порі – найбільш ненависній, тобто весною. Весною королеву мучили слабкість, недуги, майже хвороба, що вона її називала весняна депресія. А все через те, що, коли перший промінь весняного сонця торкався верхівок її палацу, одна зі скульптур в Крижаному саду оживала. І королева ніколи не знала, яка саме статуя це буде. Їх налічувалося у неї кілька сотень, може, й за тисячу перевалило – достеменно не відомо, бо королівський казначей зник ще рік тому. Власне, сталося це через гнів правительки, відомий всьому Айсленду, тобто країні Снігової королеви. Звали її Крижана Величносте, а для особливо близьких і наближених, яких можна було перерахувати на пальцях однієї руки, та ще й вільні пальці залишилися б, – Галена.

Повернемося до казначея. Насправді він не зник, а перетворився на одну зі статуй, тому що не встиг вирахувати, яка саме мала прокинутися минулою весною. Того разу це була амазонка, що раптом вирішила показати всі свої бойові вміння за п’ять хвилин. Після того був великий переполох, кілька скульптур побилися, ще на кількох недорахувалися кінцівок, тож у казначея не залишилося жодного шансу, щоб не отримати покарання. Можливо, через кілька років і він відтане, але достеменно цього ніхто не знав. Крижану Величність це не цікавило – тебе поставили рахувати і вираховувати, тож роби свою справу. 

Самотня була королева, хоча можна подумати, ну яка там самотність у тієї, у кого крижина у грудях. Гнів – все на що була здатна ця заморожена каменюка. Спектр її емоцій коливався від легкої роздратованості до шаленої люті, коли все у полі видимості перетворювалося на сніговій і кригу.

Сьогодні був той самий день. Служницям, які мали вихідний, пощастило – можна було не турбуватися про своє життя. Всі інші у той чи інший спосіб опинялися під загрозою. Протягом року всі мріяли про те, аби знайшовся хтось, хто спрогнозує наступного відталого, але мрії були марні – до Айсленду, про існування якого не знали за межами скелястих замерзлих гір, не існувало навіть шляху.

Королева кинула гребінець і роздратовано подивилася на своє відображення. Дзеркало на весь зріст показувало бліду жіночу постать у морозно-блакитному вбранні, з чорним, ніби притрушеним сніговою пудрою волоссям, забраним у високу зачіску. Прикрашала його крижана лілея – подарунок одного із залицяльників. Так. Здивовані? А чом би й ні? Вродлива, самотня, власниця цілого королівства – таку вигідну партію ще пошукати треба. Про вік скромно промовчимо, бо ознака невихованості –  питати про жіночий вік. Словом, мала вигляд королева чудовий і квітучий, тому й охочих заволодіти її рукою і власністю було достатньо, на серце ніхто не претендував, бо вважалося, що вона його не має.

А звідки ж ці охочі бралися, спитаєте? А звідти – з Крижаного саду, розталі статуї часом виявлялися якимись принцами з держав, які давно припинили своє існування, або залітними шукачами пригод, або тими, хто вірить у неможливе. І з’являлися вони там не менш дивним способом – виростали з-під товстого шару снігу, як дерева. Королева вважала, що їх таким чином переносить у її світ. Спочатку це було розвагою, потім почало набридати, а згодом звикла. 

От і цього дня, побачивши перший промінь весни (він мав особливе блідо-рожеве забарвлення, переливався зеленим, відсвічував жовтогарячим, наче віщуючи про чергову зміну), королева спохмурніла і подумки приготувалася до того, що сьогодні її спокійне життя вкотре перевернеться догори дриґом. Зупинити процес було неможливо, бо так було заведено століттями.

Марципан не смакував, один з локонів постійно вибивався з ідеальної зачіски, подол сніжно-мереживної сукні постійно чіплявся за зазубринки у підлозі.

– Чому не надраїли до дзеркального блиску? – грізно звернулася до слуги. – Ти, здається, колись грав у керлінг? То в чому справа? Розучився щіткою водити?

Служник кинувся натирати мармурово-крижану поверхню, аби ніщо не заважало королеві плисти вперед майже не рухаючись.

З певним острахом вона позирала на високі арочні двері, що вели з величезної зали для прийомів прямо у сад. Щороку о цій ненависній порі крижинка у грудях королеви билася трохи частіше – не чотири рази за хвилину, а шість чи вісім. Особливості тіла, що функціонує в умовах наднизьких температур.

Королева стисла губи у вузьку лінію і рішуче покрокувала до дверей. Бездіяльність в очікуванні неминучого ні до чого хорошого не приведе.

У саду все біліло. Лютий мороз поступився місцем легким заморозкам, іній укрив віття дерев й блищав, поміж них розташувалися витвори мистецтва – крижані статуї, захищені товстим шаром льоду. Крізь нього не завжди було видно, хто саме схований у пастці, а деякі фігури напроти – чіткі й прозорі, як скло. 

Часом Галена уявляла, що вона теж одна із цих скульптур – бездиханна, байдужа, бездумна. Не так вже й сильно вона від них відрізнялася. Завмерти б у холодному коконі й припинити своє безглузде існування. Та якщо її крижина в грудях не битиметься чотири рази на хвилину, королівство загине. От і весь сенс.

Наст рипів під підошвами, а підбори робили глибокі отвори, що миттю затягувалися. Крижана Величність проходжала стежками, відомими тільки їй, старанно оминаючи східну галявину. Там стояла її улюблена статуя, яку вона мріяла побачити живою. Та з року в рік надія згасала. От і зараз Галена навіть не збиралася заглядати у ту частину саду, щоб знову не розчаруватися. Розчарування властиве людям з активною вдачею, емоціями та життєвою енергією. Те, що королева називала цим словом, радше нагадувало чергову втрату віри, якої не було.

Вона зупинилася біля височенної статуї, що стояла тут років із чотириста. За льодяною кіркою просвічував довгий ніс, круглі скельця на ньому, дивацький брунатний ковпак, на рівні живота у руках – склянка специфічної форми. Чоловік, схоже, був алхіміком із середньовіччя і доекспериментувався до того, що потрапив сюди і отримав таке бажане вічне життя. Життям це правда не назвеш, але й не смерть теж. Завжди існує шанс.