Глава 22.1

Луат  ще  якийсь час лежав, притискаючи мене до землі. 

Про всяк випадок.

Потім  він встав і ретельно обтрусився від налиплої трави.

Я  теж підвелася.  Сіла на землю.

Руки і ноги тремтіли, і взагалі, я відчувала себе так, ніби  по мені проїхався каток, розчавив  мене так, що залишилася лише брудна якась калюжа. 

Ні, не від ваги його тіла. 

Це були моральні страждання.

– І  якщо я увійду в ту ялину, то куди я потраплю? – спитала похмуро.

– Важко сказати. Ти – недосвідчена, не зумієш  прокласти потрібний шлях… Але можеш спробувати! Раптом пощастить і потрапиш додому! 

І він повернувся, щоб знову йти геть..

– Куди ти? –  пискнула я.

– Я і так затримався тут з тобою…

– Ні, будь ласка, не йди…

–  У мене багато своїх турбот, знаєш. І за мене їх ніхто не вирішить.

І він зробив крок убік. 

Я зрозуміла – ось зараз він, як і в перший раз, зникне. І що тоді?

Я кинулася наче змія, готова завдати удару, і  міцно вчепилася руками в його чобіт. Так  судорожно стиснула пальці, що вони  побіліли.

– Гей, ти що?  – здивовано запитав Луат.

– Ні, прошу тебе! – благала від надлишку почуттів. – Вибач, якщо образила…  Я боюся залишатися тут… Розумієш,  там, у моєму світі, загине  хтось, кого я дуже люблю…  Я  повинна виконати умови! Цей привид… Він  погрожує. Він вб’є його, вб’є, я знаю!  І мене вб'є! 

Я дивилася знизу вгору, продовжуючи тримати його за ногу –  принижена, зламана, нещасна... 

– Благаю, не кидай мене тут... Допоможи мені... Допоможи...

І сльози потоками полилися з очей.

– О, тільки істерики  мені  не вистачало! –  сказав Луат, – Зі сльозами і соплями ти  тут довго не пробігаеш.  Підіймайся!

Але я продовжувала схлипувати, вчепившись в нього мертвою хваткою.

Луат нахилився,  розтиснув мої   крижані пальці,  підняв мене за комір і легенько струснув.

Чесне слово! 

Мені здалося, що він хоче мене по щоках відшмагати, щоб я прийшла до тями. 

Але мені,  й справді, було дуже погано. 

– Я цієї долі не шукала… – прошепотіла приглушено.

– Неправда. Якщо ти тут опинилася, значить, ти –   добровільно переступила межу. Силоміць, без причини сюди нікого не  тягнуть. Так, є  місця, в які можна потрапити випадково, але не це місце.  А ось заблукати тут можно, я ж казав тобі… Тримай!

Він відчепив від пояса флягу,  відкрив і простягнув мені.

Я зробила невеликий ковток. 

Пам'ятала, що це – якесь зілля.

Але, якщо минулого разу воно  здалося мені трохи солодкуватим, то тепер  воно було на смак як  звичайна  вода.

– Ходімо! Поговоримо в іншому місці.

Луат   швидко пішов вперед. 

Я за ним. Здогадалася, куди він мене веде. Назад до дуба. 

У повітрі кружляли   легкі тіні.  

Вони, немов, вбирали в себе  задуху спекотного дня,   допивали її  до дна.  І від цього повітря  ставало прохолоднішим, прозорішим, ніжнішим. 

Густо пахло землею і травою, і ще чимось невловимим, але  дуже  спокусливим. Цей запах знову викликав у мене проблиск дитячих спогадів:  багаття,  запах прісної води, аромат трав, що закипають на вогні… 

Сонце майже зайшло, тільки  по  верхівках    дерев продовжували   танцювати червонувато-помаранчеві спалахи. 

Чи то від зілля, чи то від того, що я не одна, мені стало набагато легше. Та й поруч з дубом було якось безпечніше і спокійніше.

Я з полегшенням провалилася потилицею до теплої шорсткої кори і закрила  очі.

– Обіцяєш мене слухатися у всьому? – запитав Луат.

Я кивнула. Втім, абсолютно щиро.

А який у мене вибір?  

– Буду тебе слухатися!

– Щоб підняти некроманта, нам знадобиться вода. Жива і мертва…

– Як у казках?

– Саме так! 

– Значить, казки  – не вигадка? 

– Швидше інструкція для людей про те, як вижити і  як поводитися в іншому світі, – посміхнувся Луат.