21.2

Його високий силует розчинився в мареві  яскраво-зеленого листя,   сліпучих, червоно-помаранчевих плям і мерехтливих   деревних стовбурів.

Та що ж таке! Невже йому так важко зрозуміти весь драматизм мого становища?  

Мене вирвали зі звичного, затишного життя, погрозами й шантажем змусили відправитися в інший світ, щоб  шукати щось незрозуміле, наражаючись  на всілякі невідомі небезпеки. 

Як у тій казці: йди кудись, принеси щось…

А якби  не зустріла Луата?  Що б зі мною сталося?

До речі, а чому я так вчасно його зустріла? Випадковість?

Західне сонце засліплювало. Майже нереальне, занадто палаюче сонце. 

Але вся ця пишність здавалася мені зараз дуже тривожною, небезпечною.

Я напружено  вдивлялася  в лісову гущавину. 

Куди ж  подівся  Луат? Якось надто  стрімко зник  він  з моїх очей.

За деревами промайнуло щось темне.

Він! Хто ще це може бути!

Потрібно наздогнати його, вмовити! 

Адже я  не маю уявлення, як  повернутися назад. Не те щоб  додому, а хоча б  у минуле,   до Меліккі...

Я   продерлася крізь густий чагарник  –  туди, де помітила  рух.

Зупинилася на мить, вдивляючись.

Посеред невеликої галявини  височіла,  наче  королева над своїм царством,   величезна стара ялина.  

Вона росла  ніби окремо:  могутня, розлога, синьо-зелена. Важкі густі гілки  лежали на землі, і через це ялина нагадувала якийсь чудернацький, казковий намет.  

Решта лісу  шанобливо відступила, даючи   стародавній красуні  більше  простору. 

І, начебто, нічого особливого. У Фінляндії  багато отаких  величних, розкішних дерев.

Але ця  ялина не стояла спокійно, насолоджуючись  теплим, палким   заходом сонця.  Вона  вся тремтіла – від  верхівки   до нижніх гілок,    виблискувала  рясною вологою, немов її тряс вітер і  поливало зливою…

Я не могла відірвати очей від цього мерехтіння. 

І несподівано  з  темного простору  сплетених, розкинутих  по землі  важких лап,  вийшла маленька дівчинка. 

Років  шести, не більше.  Руда, курноса дівчинка, в  рожевій сукні і  з стрічкою в розпатланій косичці.

Міцно притискаючи до грудей  ляльку Барбі, вона  зупинилася і  розгублено потопталася на місці.   Подивилася навколо. 

Очі її   перелякано розширилися. 

А миле  личко спотворилося від сліз. 

В моїй голові негайно промайнула думка: дівчина  заблукала! 

Її зовнішність, одяг, навіть лялька – все говорить про те, що вона  приблизно з того  самого часу, що і я.

Якщо я потрапила в портал, то  чому вона не  могла? 

Всі знають – портали  відкриватися випадково. 

А іноді вони відкриваються  навмисно, щоб затягувати невідомо куди ось таких беззахисних дівчаток.

Дитина  схлипнула. 

Одна рука її безвольно  розтиснулася. Лялька  вислизнула і впала в траву, видавши якийсь жалісний писк.

Дівчинка  закрила личко руками. Плечі її затремтіли. 

Вона плакала – гірко і беззвучно.

Це виявилося вище моїх сил. 

Я повинна допомогти їй. Неодмінно!  Напевно, вона  безтурботно гралася біля будинку, коли раптом відкрився портал...

Моя уява малювала картини, одну страшнішу за іншу. 

Що станеться з цією малечею тут, у світі, де все не так, де нікому не можна довіряти?

Треба заспокоїти її,  дати зрозуміти, що вона не одна...

І я рішуче подалася  вперед. 

Але не встигла.  Хтось  схопив  мене ззаду, затиснув   долонею мій рот, щоб я не закричала,  і потягнув глибше в кущі.

Звичайно, я намагалася чинити опір. 

Мені, навіть, вдалося вкусити цю руку, але вийшло так собі...

– Тихо ти! – почула  голос Луата, – Смерті шукаєш, чи що?

Він відпустив мене.

Я сіла на траві, важко дихаючи.  

Крізь прорізи в заростях я все ще могла смутно бачити галявину і дівчинку, що стояла на ній і плакала. 

– Смерті? –   обурилася я, – Ти що! Там дитина в біді…

– Егеж! Дитина!  – посміхнувся Луат.

Від його голосу мене кинуло в холодний піт.

– Не розумію…

– Ти що, забула, де знаходишся? 

– Але… Я подумала, вона випадково  сюди  потрапила… У портал… Адже так буває.

– Буває. Через портал можна випадково потрапити в інший світ. Але не  через цей портал. Той, хто  его відкриває, прекрасно знає, заради чого він це робить…