Глава 21.1

Десь у підсвідомості  спалахнув страх, що цей красень, все ж,  не просто так мені допоміг, що, поки я валяюся під дубом наче вижата ганчірка,  він забере всі мої скарби – і  шукай потім вітра у полі!

Спробувала підвестися, але у голові різко запаморочилося. 

Я з глухим стогіном впала назад. 

Низькі гілки вдарили по обличчю, від чого очі миттєво  наповнилися сльозами. 

– Отакої… Теж мені, відьма! – пробурмотів Луат.

– Та допоможи ти! Чурбан бездушний!  –  схлипнула   я.

Занадто сильне напруження. 

Занадто яскраве сонце,  занадто соковита зелень. І все навколо таке гарне, барвисте, веселе. 

Ось просто  живи і радій життю! 

А я валяюся під деревом, не можу поворохнутися  і обливаюся гіркими сльозами.  

Ну чому світ такий несправедливий!

Луат нахилився, підхопив мене на руки і поніс у тінь лісової гущавини. 

Зрозуміло, що чинити опір   я не стала.  

Сил не залишилося. До того ж у його руках  я відчувала себе такою... захищеною.

Стоп! Про що це я? Ронні!

І  відразу ж затремтіла, спробувала упертися йому в груди ліктем.

– Пусти!

– Заспокойся! –  промовив він байдужим голосом, – Поводься  ввічливо!

Мені здалося… Примарилося. Загалом,  я вирішила, що він…

– Та відпусти, нарешті! – закричала  з люттю, – Якщо ти мені допоміг, то це не означає, що маєш право мене тискати і лапати! 

Я спробувала його вдарити. Чисто інстинктивно. 

Біль, образа на весь світ пульсували в моїй голові разом з шаленою кров'ю, затьмарюючи залишки здорового глузду. 

Луат   опустив мене на землю. Різко, ледь не кинув. Я  з трудом  втрималася на ногах. 

Важко дихаючи,   поправила волосся, що впало на обличчя.

– Ти дуже дивна, – сказав Луат, –  Я тут залишаю  свої справи, щоб  возитися з  тобою, а ти  брикаєшся і верещиш на весь ліс. Я ж  попереджав, кричати – не можна!

Я  відсахнулася.  Про всяк випадок. 

Недавнє потрясіння ще не минуло, а тут   якісь незрозумілі натяки...

– Що ти хочеш сказати? – запитала  стурбовано.

– Ти могла  б бути зі мною більш... привітною, чи що. 

– Привітною? Ти маєш на увазі плату за допомогу?

Я відчула, як  моє  обличчя   запалало вогнем. А  потім мені стало холодно.  І страшно. 

Зуби  голосно застукали. 

– Плату? – Луат  подивився на мене зверху вниз, – А  що ти можеш мені дати? Сили у тебе немає,  все інше… Ну теж... сумнівно. З тебе взяти нема чого.

Звичайно, я йому ледь до плеча достаю!

Як то кажуть, на одну руку посадити,  іншою прихлопнути, тільки мокре місце  й залишиться...

Луат, навіть, не приховував презирства. 

Зневага  в його погляді, в його голосі шмагала мене  наче  батогом.

Я аж навшпиньки піднялася від обурення.

А він  просто  посміхнувся і  мовчки пішов  у ліс. 

І що я повинна робити?

Зітхнула  і  поплелася за ним до поваленого дерева, поруч з яким ще диміли вугілля колишнього багаття.

Зупинилася трохи осторонь, дивлячись нерішуче.

– Чого ти хочеш? – запитав Луат, – я тебе не тримаю. Іди, куди знаєш…

– Я, дійсно, тобі дуже вдячна за допомогу, але… Розумієш… – я почервоніла і запнулася.

Як же йому  краще пояснити, що до чого?

– Ось твої гілки і листя, – холодно сказав він і виклав на стовбур те, що ми добули біля дуба. 

А поруч поклав ніж.

–  Послухай…

– На цьому наше спілкування, вважаю, вичерпаним! 

Луат, пильно подивився на вугілля, і воно миттєво стало холодним,  покрилося білим попелом.

– Чому ти такий впертий? – я ледь ногою не топнула  від досади.

– Мені пора забиратися звідси. Повернуся пізніше. Сподіваюся,  тебе тут вже не буде. Бо рано чи пізно тобі доведеться піти. У цьому світі жива душа не може залишатися довго. Бувай, відьма без магії і без розуму!

І, навіть, не глянувши на мене, він швидким кроком попрямував вглиб лісу.

Я дивилася, відкривши рот.

– Гей, а я як же? Що мені  робити? – пискнула йому вслід.

–  Не моя справа! – відповів він, не обертаючись.

Ну й іди до біса! –  хотіла  крикнула  я,  а потім з жахом усвідомила, що в  цьому дурному паралельному  світі,  у мене  більше нікого  немає.

Дари некроманта не можуть його покинути, отже, мені доведеться шукати цього некроманта тут.