18.2

– Гей, дубе, чуєш мене?  Може, підкажеш? – звернулася я до дерева і постукала кулаком по щільному шорсткому стовбуру.

А раптом портал працює   так, що назад я зможу увійти, лише добувши необхідні   мені частини дерева? 

То чому Меліккі нічого про це не сказала, не навчила, як розпізнати  потрібні серед тисячі листків і гілок? 

Сама ж  я  не додумалася запитати! 

У мене завжди так: безтурботність і впевненість у тому, що все, і без зусиль, складеться  як треба!  

Не складається... І думок ніяких.

– За горами, за морями, за дрімучими лісами, на пагорбі – теремок, на дверях висить замок, – тихо розгойдуючись на гілці, вголос продекламувала я,  – До замка хто ключ знайде, той із кола геть піде! 

Це була моя улюблена лічилка ще з часів дитячого садочка. 

Раніше я часто згадувала її в складних для дитини  ситуаціях, а потім  надовго забула – життя у Фінляндії не передбачало нерозв'язних проблем.

– Той із кола геть піде… – повторила задумливо.

Мої думки чомусь міцно зачепилися за  слово  “коло”.

Я, мружачись, подивилася крізь прогалини в листі на райдужне небо.

–  До замка  хто ключ знайде…

Підвелася на ноги  і знову висунулася назовні з дубової крони. Дістала ніж і кілька секунд напружено його розглядала, збираючи  в купу думки і  образи, що тіснилися в моїй голові. 

Потім  виставила перед собою руку з ножем, спрямованим вістрям вгору, і почала повільно, обережно повертатися, малюючи навколо себе лінію, проводячи тильною стороною ножа по дубовому листю  і уявляючи, що ця лінія  захоплює не тільки простір, доступний моїй витягнутій руці, а й всю  поверхню  крони.

Я робила це, підкоряючись натхненню, а не свідомості,  і зовсім  не розуміла, яка саме сила веде зараз моєю рукою.

– То ж виходь із кола геть! – промовила  голосно, з абсолютною впевненістю у своїй правоті. 

І замкнула  уявну лінію.

Потім знову почала повертатися, уважно розглядаючи листя, що тремтіло на невловимому вітерці. 

Невже нічого? Тоді чому мені здалося, що... 

Я похитала головою. 

О, небо! Яка дурість, яка маячня!

Але  крона раптом, наче, задзвеніла, і в декількох сантиметрах від мене  полізла  назовні тонка роздвоєна гілка з трьома невеликими листочками і парою жолудів між ними. 

Вона, навіть, кольором відрізнялася від інших, від неї виходило дивне  легке світіння, немов всередину були вставлені мініатюрні світлодіодні лампи.

Я  аж затремтіла від радості. Ось вже дійсно – ніколи не вгадаєш, як  саме спрацює магія!  

Обережно схопила  гілку біля основи, одним рухом зрізала її,  і повільно, з полегшенням видихнула –   таємні чари в моїх руках.  Тепер справа за вічним щастям і вічною любов'ю.

Поклала свою здобич  в глибоку   бокову кишеню  куртки   і почала спускатися. 

Виявилося – не так вже й складно. 

Дубові гілки не ставили мені підніжки, кора не ковзала під пальцями, тому на землі я опинилася досить швидко.  

Зістрибнула на траву і раптом подумала: може, я даремно спустилася так поспішно? 

А якщо  ця гілка і цей листочок знаходяться не внизу, а теж  десь зверху?

Не страшно! Треба буде – піднімуся назад! Поки ж спробую  той самий спосіб, який спрацював на вершині.

Походила навколо  дуба, малюючи   ножем кола і торкаючись листя,  разів з десять проказала  лічилку, звертаючись до якихось  невідомих сил   з проханням явити  приховане. 

Але нічого не відбувалося. 

Важко сказати, скільки часу я танцювала  навколо дуба і, нарешті, втомилася, розуміючи – все безглуздо. 

Мабуть, для кожного дару  свій спосіб добування.

Я поклала дорогоцінну  гілку  і ніж у розвилку стовбура, скинула  куртку, і  із задоволенням розтягнулася на теплій траві, прикрившись густим дубовим листям від сліпучого  полуденного сонця. 

Я ліниво розмірковувала  про те, що в іншому світі теж є зміна дня і ночі. От би подивитися, яка тут ніч! Така ж безмежна і велична, як у світі людей? 

Прикривши очі,  з насолодою слухала далекі пташині трелі. 

Як  чудово серед вогкої фінської осені зануритися назад у літо, побачити високе гаряче сонце, відчути на своєму обличчі його  палкі промені...