Глава 18.1

Ліс  потроху заманював мене в свої дрімучі, похмурі хащі. 

Стежка звивалася по траві,  ретельно обходячи густі  кущі і невеликі, порослі  бурими  грибами,  вологі низини.

Чим далі я йшла, роздивляючись по сторонах, тим більше переконувалася в тому, що це – неходжений ліс, а стежка – всього лише ілюзія, підкинута мені кимось дуже зацікавленим у тому, щоб я без проблем дісталася до заповітного дуба.

Невже все пройде   ось так легенько  й гладенько?

За деревами замаячили просвіти.

Це ж вона,   заповітна  галявина! 

А  посеред неї  дуб – величний і грізний страж лісових урочищ, зовсім такий, як у моєму баченні: з корою, порізаною глибокими зморшками, моховитий, з важкими гілками, що лежать на траві.

Я дістала з-за пазухи ніж, маючи намір негайно, не зволікаючи, приступити до  священнодійства, а в наступну мить збагнула, що не маю уявлення, яку саме гілку, яке саме листячко мені слід зрізати. 

На  мить я розгубилися і  перелякалася.

Добре, а верхівка? 

Це, за логікою, має бути найвища частина  дерева,  тож вона повинна  якось виступати, чи що…

Я задерла голову, обходячи  дуб і зліва, і справа, вдивляючись то так, то сяк. 

Нічого не побачила. Поверхня крони мерехтіла під солнцем,  гойдалася під вітром.

Ось невдача! 

А який вихід?  Тільки нагору лізти! 

– Ну що за нісенітниця! – пробурмотіла я, розгублено крутячи в руці ніж.

Звичайно, забратися на вершину – справа нехитра. 

Дуб, хоч і високий, але гіллястий. Гілки низькі, широкі і, на перший погляд, досить стійкі. 

Я почухала  потилицю і  сховала  ніж  у боковий карман куртки.

Про всяк випадок ще раз озирнулася, прислухалася. 

Обережність не завадить. Місце гарне, на перший погляд – спокійне, але хто знає, що насправді ховається в його дрімучих, непрохідних хащах!

Та нічого підозрілого не побачила.

Навкруги тихо.  Навіть, безтурботно.

Отже, час починати сходження. Можливо, хоч верхівку здобути зумію, а там вже подумаю, як з рештою справлятися.

У дитинстві я  плигала по деревах наче  мавпа. 

Під вікнами нашого дев'ятиповерхового будинку росли невисокі верби,  тож я багато часу проводила, граючись на  їх гілках.

І ось,  впевнено чіпляючись руками, почала  я підійматися нагору, мружачись від сліпучого, яскравого сонця, що пробивалося крізь візерункове дубове листя.

Вниз намагалася не дивитися, і про те, що потім доведеться спускатися назад – теж намагалася не думати. 

Але навряд чи  привиду, який затіяв все це, вигідно, щоб я  впала з дерева головою вниз і залишилася навіки  лежати під дубом, вростаючи  кістками в землю іншого світу. 

Напевно, він все ж таки  не дозволить статися нещастю, адже  я потрібна йому! 

Тільки ця  рятівна думка і  надихала мене  на подальші  божевільні дії,  інакше – хоч сідай ось тут під деревом і ридай гіркими  сльозами.

Ось і останні гілки… 

Висунувшись наполовину з крони, я з мимовільним захопленням почала розглядати небо, що наблизилося: блискуче, соковито-блакитне,  з рідкими, перламутровими  хмарами. 

Навколо, куди не кинь оком, від краю до краю тягнулися верхівки дерев і  більше нічого: суцільний ліс, бризки, плями, потоки неймовірних, золотисто-зелених відтінків!

Захоплення і відчай! 

Захоплення, тому що все  навколо  таке   прекрасне,  яскраве, наповнене життям, і відчай від того, що  жодна  гілочка  не височіла над іншими, жоден різьблений  листок ні на дюйм не визирав із загальної маси ступінчастої, оксамитової   крони.

Я пірнула назад, сіла на товстій гілці, підперши кулаками підборіддя,  і засумувала.

Вихід є, його не може не бути... 

Я дістала перстень, хотіла знову надіти на палець, а він виявився великим. 

Отже, перстень  мені в цьому не помічник… 

Зрізати будь-яку  гілку і видати її за верхівку? Але мрець, тим більше тисячолітній, звісно, – не дурний, здогадається! 

Щось підказувало мені, що в іншому світі кожен знає і розуміє, чого він хоче. 

Некромант розпізнає мій обман і все: пиши – пропало. 

А ось цікаво, якщо я завалю всю справу, як тоді? Ось  просиджу тут, невідомо скільки часу, а так нічого і не придумаю...